Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

але з якоюсь пристрастю і вийшла з кімнати.

Майстерня, де вони розкладали малюнки й наклеювали підписи, колись була класною кімнатою Голлі; тут вона розводила шовкопрядів, засушувала рослини, брала уроки музики тощо. Тепер, наприкінці липня, хоч вікна виходили на північ і на схід, крізь вицвілі бузкові полотняні завіси струмувало тепле повітря і навівало дрімоту. Щоб якось віддати належне колишній славі, як віддають належне золотій скошеній ниві,— славі, що й досі осявала залишену господарем кімнату, Айріні поставила на замазаний фарбами стіл вазу з червоними трояндами. Тільки квіти та улюблений Джоліонів кіт, якого й досі тягло в порожнє житло, тішили око в цій сумній робочій кімнаті, де панував розгардіяш. Стоячи біля північного вікна і вдихаючи теплі пахощі полуниць, що долинали невідомо звідки, Джон почув, як до будинку під'їхала автомашина. Мабуть, знову юристи з якоюсь дурницею! Чому від цих пахощів так ниє серце? І звідки вони йдуть — з цього боку біля будинку немає полуничних грядок. Машинально він дістав із кишені зім'ятий аркуш паперу і написав кілька слів. У грудях його розлилося тепло; він потер долоні. Незабаром на аркуші з'явилися рядки:

Якби я пісню скласти міг Таку, щоб біль у серці стих, Я б склав її з малих речей — Утіхи серця і очей. В тій пісні чувся б шелест крил, Струмка дзюрчання поміж брил, І шепіт дощика між віт, І дзвінкострунний бджіл політ; І як шумить зелений луг, І як з кульбаби лине пух. Все буде чути в пісні тій. І в серці стане супокій. А пісня стрімко полетить У неба ясную блакить.

Стоячи біля вікна, Джон півголосом проказував ці рядки, коли почув, що хтось його кличе. Він обернувся і побачив Флер. Опинившись перед цим дивовижним видінням, він завмер і занімів, а ясний погляд її жвавих очей сповнив його серце захватом. Потім він підійшов до столу і сказав:

— Дуже радий, що ти приїхала.— І побачив, як вона здригнулася, наче від удару.

— Я спитала, чи ти вдома,— мовила вона,— і мене провели сюди. Але я можу піти.

Джон схопився за край замазаного фарбами столу. Її обличчя й постать у сукні з оборками закарбувалися в його очах так чітко, що якби зараз вона провалилася крізь землю, він однаково бачив би її.

— Я знаю, я збрехала тобі, Джоне. Але мене примусило кохання.

— Так, так! Це нічого!

— Я не відповіла на твій лист. Та й навіщо, коли відповідати нема чого? Я вирішила краще побачитися з тобою.

Вона простягнула йому обидві руки, І Джон схопив їх через стіл. Він намагався щось сказати, але вся його увага зосередилася на тому, щоб не зробити боляче її рукам. Його руки здавалися йому такими твердими, а її — такими м'якими. Дівчина сказала майже з викликом:

— Ця давня історія — невже вона така жахлива?

— Так.

У його голосі теж прозвучав виклик.

Вона вивільнила руки.

— Я не думала, що в наш час хлопці так уперто тримаються за материну спідницю.

Джонове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.

— Ой, я ненавмисно, Джоне! Як я могла таке сказати!— Вона швидко підбігла до нього.— Джоне, любий, я ненавмисно.

— Нічого.

Вона поклала обидві руки на його плече і прихилилася до них чолом; криси її капелюшка торкалися його шиї, і він відчував, як вони здригаються. Але він стояв, наче скам'янілий, і не міг поворухнутися. Вона зняла руки з його плеча і відступила.

— Ну що ж, коли я не потрібна тобі, я піду. Але я ніколи не думала, що ти мене покинеш.

— Я тебе не покинув!— раптом вигукнув Джон, струснувши заціпеніння.— Я не можу покинути тебе. Я спробую ще раз.

Її очі заблищали, вона ступила до нього.

— Джоне, я люблю тебе! Не кидай мене! Якщо ти мене кинеш, я не знаю, що я... Я просто у відчаї. Що важить усе минуле перед цим?

Вона пригорнулася до нього. Він цілував її очі, щоки, губи. Але, цілуючи її, він бачив аркуші листа, що попадали на під-огу його спальні... батькове бліде, мертве обличчя... матір навколішки перед батьком... Шепотіння Флер: «Переконай її! Обіцяй! Ой Джоне, спробуй же!»— здавалося йому дитячим лепетом. Він почував себе на диво старим.

— Я обіцяю!— сказав він. — Тільки ти не розумієш.

— Вона хоче зіпсувати нам життя і тільки тому, що...

— Так, чому?

Знову в його голосі прозвучав виклик, і Флер не відповіла. Її руки обняли його ще міцніше, і він відповідав на її поцілунки; але навіть тепер, коли він піддався її чарам, у ньому діяла отрута — отрута батькового листа. Флер не знає, не розуміє, у неї неправильне уявлення про його матір; вона прийшла з ворожого табору! Така чарівна, і він її так кохає! А проте навіть у її обіймах він не міг забути слів Голлі: «У неї загребуща вдача»— і материних слів: «Любий мій хлопчику, не думай про мене, думай про себе!»

Коли вона зникла, як жагучий сон, залишивши свій образ у