Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

class="p1">– Прощай, Нісан Дітар. – Сказав Цар Світу Злітаючий Дракон Ханой. – Через дві тисячі років мене знову побачать. Можливо, зустріну і твоїх нащадків.

Ханой вийшов за двері, і лише звук його кроків долинав до ченців.

Глава 80

"Ханой завжди переможе зло, а Ануш його благословить".

Заповідь Восьмидесята. Кодекс Братства тибетських ченців.

Знову сонячне світло засліпило очі Братства. Вони вийшли з надр землі, і знайома стежка повела їх додому. Довгий шлях на батьківщину, не такий втомливий, як дорога на чужину. Дітар вів Братство назад у Монастир. Похід зайняв цілий місяць. Ханой забезпечив їх усім необхідним, щоб їх шлях був максимально швидким і безпечним. Провізія, коні, зброя і теплі речі були необхідними у цій подорожі. Братство поверталося додому. Жителі Агарії втомилися від переходів і воєн. Вони мріяли побачити рідну домівку, рідні дерева, траву і хмари над головою, стіни Білокам'яного, дахи будинків Тигрового і широке блакитне озеро за пагорбами. Надія гріла їх серця, не даючи їм замерзнути в холодні ночі. Агарія звала їх. Домівка була близько.

Гірські хребти змінилися пагорбами, а потім рівнинами. Густі ліси і поля були куди прекрасніше, ніж снігові вершини. Знайомі дерева з їх розмашистими кронами, густі ягідні кущі, що росли вздовж стежок і різні птахи, з їх солодким і дзвінким співом.

– Ці дерева були набагато нижчі. – Помітив Агіас.

– Так, а цих сіл тут взагалі не було. – Сказав інший чернець, показавши в бік небосхилу, де виднілося невідоме поселення.

– Скільки часу їм знадобилося, щоб заселити ці місця? – Запитав Агіас.

– Тридцять років. – Спокійно відповів Глава Братства. – Будьте готові побачити багато нового. Світ міг змінитися, і не в кращу сторону.

– Ти думаєш, що Монастир…

– І це теж. – Відповів Дітар. – Ми покидали свій дім не з найприємніших причин. Була війна і хто знає, як все закінчилося.

Загін ченців рухався по широкій дорозі. Різні подорожні і вершники зустрічалися на їх шляху.

– Звідки стільки людей? – Подумав Дітар. – Ці місця були мало кому відомі.

Віз з товаром проїхав повз загін, піднявши пил. Ченці закашлялися.

– Сподіваюся, на місці Монастиря не зробили базар! – Заявив Агіас, прикриваючи рукавом обличчя.

– Або, що гірше! – Підтримав інший чернець.

Глава Братства подивився крізь пил вдалину дороги.

– Краще нехай там буде мертва земля, чим спаплюжена. – Вимовив Дітар і загін пішов слідом за возом.

Дорога ставала жвавою. Поселень і невеликих стоянок, на зразок таверн, ставало більше. Земляна дорога стала кам'яною і привела ченців у Агарію. Це більше не було те маленьке поселення ченців, що ховалося від світу, і було таємним для всіх. На місці озера, через яке Андрогін вів свою армію – розкинулося місто. Тепер, це місце більше не було секретом, зараз воно відкрите для паломництва, і з усього світу люди приїжджають сюди, щоб торкнутися своїми стопами священної землі Агарії.

Навіть бібліотека Шамбала була відкопана і більше не приховувала себе під тоннами землі. Її вікна, вперше за багато років, впустили в свої пустки сонячні промені. Братство повільно ввійшло до міста, оглядаючи все навкруги. Коли вони йшли, селища Тигрове і Білокам'яне більше нагадували руїни, а зараз це процвітаючі міста.

– Як це можливо? Пішов – руїни, повернувся – хороми! – Говорив Агіас і сміявся.

Ченці були раді повернутися додому і побачити його процвітання. Перед ними з'явився один їх духовних центрів всієї Індії.

– Цигани хороші будівельники. – Відмітив Дітар. – Вони зуміли за тридцять років, відновити все, що зруйнував Андрогін і його військо.

– І не просто відновити, але і побудувати нове.

Жителі міста обходили загін ченців стороною, поглядаючи на них з цікавістю. Вони пройшли по головній вулиці, вивчаючи нове місто, на місці Агарійського озера. Нові широкі вулиці і великі площі, гарні будівлі, житлові будинки, великі храми і сади.

– Ви звідки, мандрівники? – Почули ченці від перехожих.

– Ми з цих самих місць. – Відповів Дітар. – Нас давно не було і відтоді тут багато чого змінилося. Я Дітар, Глава Братства ченців і захисників Агарії.

Перехожий здивувався, почувши слова ченця. Він окинув його своїм поглядом, бажаючи переконатися, що дійсно його бачить.

– Дітар… – Пробурмотів він. – Згідно з відданнями, батько Авраал багато років тому відвів Братство в безпечне місце – Підземний Світ. Там, де не буває світла, там, де не буває посухи влітку і морозів взимку.

– Ваші віддання не брешуть. – Відповів йому Дітар. – Це місце, про яке ти говориш, – Підземна країна Агарта, в ньому ховається молодість без старості і життя без смерті. Той, що повернувся звідти, буде так само молодий, як і що спустився туди.

Перехожий нічого не відповів на слова Дітара. Він просто відвернувся від нього, визнавши божевільним, і пішов своєю дорогою.

Братство розбрелося по місту у пошуках свого дому і друзів, що залишилися живими. Дітар йшов вглиб поселення, насолоджуючись процвітанням Монастиря. Він почув мелодію, що доносилася з оселі. Ця музика була такою заспокійливою і до болю знайомою. Чернець пішов за звуком і побачив невисокий двоповерховий будинок, з маленьким двориком. Кам'яні стіни тримали дерев'яний дах з ще одним поверхом. Дітар наблизився ближче і зайшов у двір. Підійшовши до дверей, він злегка штовхнув їх, і вони відразу відчинилися. Звук став гучнішим.

– Невже… – Задумливо вимовив чернець і зробив крок в середину.

Мелодія кликала його далі. Чернець пройшов по дому та заглянув в одну з кімнат. Там на ліжку лежав старий, сивий, каліка. Це був Андрогін.

– Берсерки не вбили його? Як він вижив? –Пролетіло в голові Дітара.

Старий лежав, накрившись ковдрою, і грав на дудці. Дітар відразу впізнав її. Це та сопилка, що врятувала їм життя в битві за Білокам'яний. З її допомогою, вдалося викликати величезну кількість тварин на погибель ідусів. Це було диво.

Вони дивилися один на одного. Андрогін впізнав ченця з першого погляду, він же зовсім не змінився. Обоє були в повному здивуванні. Цю зустріч, неможливо було чекати. Тільки зараз Дітар відчув різницю – скільки пройшло часу, поки його не було.

За Дітаром відкрилися двері, і ввійшов ще один старий. Це був циганський Барон Міха. Він неабияк постарів, і стояти на ногах йому допомагала тростина. Його вигляд відразу говорив про те, що він циган, та не простий циган, а Барон. Виблискуючі вишивки на жилеті, довгі лунги і сандалі з дорогої шкіри. Навіть його тростина була з гравіюванням і майстерно вирізаною, фігурною рукояттю. Він подивився на Дітара і відразу признав його. Вони посміхнулися і обнялися. Це була довгоочікувана зустріч. Андрогін перестав грати