Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

а постать несеться вперед. Шия витягнута, зуби зціплені, безстрашний погляд пронизує ворога, і енергія всієї душі гострою стрілою спрямована туди, де має протяти ворога гостра шабля. Тим часом, розповідаючи по-дружньому щось про себе, називав себе пестливим ім’ям — Микольця. І взагалі у його манері говорити не було ні надмірної твердости, ні найменшої жорстокости. У чому річ? Звідки такий контраст? А може, він свідомо намагається лагідною мовою пом’якшити суворість свого обличчя?

Столяр відчув мій погляд на собі і глянув на мене. Встав з ліжка, підійшов, звернувся до мене й до Кічака, що неподалік лежачи читав щось:

— Ходімте вже в бік їдальні. Надворі не холодно. Подихаємо свіжим повітрям, заки потихеньку дійдемо і настане час обіду.

Ми взяли ложки й горнятка і втрьох вийшли з барака. У тому ж напрямку з різних бараків повільно просувалися чорні фігури в’язнів по одному, по два, по три.

— Пане Левку, — звернувся до мене Столяр, — розкажіть щось про свою сім’ю чи родичів.

Дорогою я розповідав їм дещо про своїх батьків, братів, дружину. В їдальні влилися в загальну чергу, і я припинив сімейні розповіді.

По обіді Кічак попрощався й пішов. А Столяр звернувся до мене: “Пане Левку, хотів би з вами побалакати. Якщо не маєте чогось термінового, то, може, прогуляємось?”

— Я не проти. Навіть навпаки: хотів би з вами ближче познайомитися.

Столяр почав:

— Знаєте, серед тих людей, що в секції барака, не менше чверті так чи сяк пов’язані з кумом, і вони доносять йому те, що ви говорите. Будьте обережні.

— Добре, я буду обережний, але скажіть, будь ласка, які такі слова ви чули від мене, які не треба було казати?

— Ви не кажете жодного такого речення, яке можна розцінити як антисовітське, але з вашої мови постає непокірна людина. Ваш настрій для них небезпечний. Влада всіх нас залякала, а ваша поведінка і ваша мова зменшує в нас страх. Ваш приклад може зменшити нашу покірність, а цього вони не схочуть допустити.

— У мене є добре виправдання: ви майже всі старші за мене, маєте більший життєвий досвід і впливати можу не я на вас, а ви на мене.

— Це формально. Вже вся зона знає, що ви юрист, адвокат і вам не 20 років, а 35.

— Не 35, а 32.

— Однаково. Ви досягнули того віку, коли між вами і старшими на десять чи двадцять років встановлюються взаємини не як між батьком і сином, а як між рівними, причому як в побуті, так на роботі, так у політиці. Будьте обережні — навіщо вам давати поживу стукачам.

— Як же уникнути?

— Не гомоніть у присутності незнайомих людей.

— Та майже всі в’язні мені ще незнайомі.

— Балакайте з тими, з ким уже познайомилися і знайте, що вони наші порядні люди.

— А коли підходять незнайомі, щоб познайомитися й побалакати — як бути? Адже вони можуть бути чесними людьми і підходити зі звичайної людської цікавости?

— Вони можуть бути щирі й порядні люди, але все, що ви їм оповісте, вони перекажуть своїм друзям, а ті — своїм, і так усі ваші слова розповзуться дуже швидко по всій зоні, потраплять стукачам до вух, і вони перекажуть чекісту та ще й добавлять від себе, причому добавлять таке, що вам нашкодить.

— Ну що тут може нашкодити?

— Е… багато що. І в одному концтаборі в’язні живуть зовсім по-різному: до одних менти присікуються за будь-які дрібниці, дратують і фактично тримають у постійному нервовому напруженні, а дрібні порушення режиму інших в’язнів недобачають і дають їм спокійно жити.

— Я ненавиджу стукачів як таких, але не хочу їх боятися. А втім, пане Миколо, буде про це. Краще розкажіть, за що вас судили.

Пан Столяр охоче погодився розповісти мені про себе.

— Я сам з Волині, з села Іванівни. У батьків нас було п’ятеро: троє хлопців і двоє дівчат. Батько не брали участі у боротьбі за незалежність у 1917–1920-х роках. Їх і кликали, а вони не пішли. Просто тоді не вистачало національної свідомости, а коли війна скінчилася і настала доба обдумування її змісту і причин поразки, ось тоді батько і зрозуміли, що треба було йти захищати Українську Народну Республіку. У селі з’явився новий священик. Казали, що він був офіцером армії У HP і родом чи то з Донецької чи з Дніпропетровської области. У всякому разі акцент у нього був східняцький. Він дуже добре ставився до прихожан: майже не брав плати за хрещення немовлят та інші ритуали і старався у всьому допомагати селянам. Його полюбили, коли він запропонував перевести церковний приход на автокефалію, то жодна душа не протестувала. У церкві службу Божу він поєднував з патріотичним вихованням: у дні народження Шевченка, Лесі Українки, Франка та інших великих українців у церкві ґрунтовно розповідав про їхнє життя і творчість. Часто доручав комусь із молодих вивчити напам’ять якийсь вірш чи уривок з твору і проілюструвати прикладом його розповідь. Це були чудові уроки патріотичного виховання. Тато після кожної такої служби Божої згадували про сімнадцяті-двадцяті роки, скрутно зітхали й казали: “І чого я тоді не пішов захищати українську державу?!”

А мати, бувало, повторювали своє: “Тебе могли вбити. Ми б не побралися і не було б у нас п’ятірко таких гарних діточок!” “Діточок, — відповідали їй, — завжди є кому робити, а ось захищати рідний край не кожен хоче.”

Таке виховання, зі слів Столяра, зробило дітей патріотами, особливо Дмитра і Степана, вони немовби взяли на себе обов’язок виправити отой батьківський гріх перед Україною. Микола, старший з хлопців, працював на полі. За німців одружився. Назбирали всією родиною грошей і збудували для нього хату. Батько не хотіли пускати його в політику, тож він тримався трохи осторонь цієї теми. Брати Дмитро і Степан ще за німців пішли в УПА. Вони то були в лісі, то додому поверталися. Там брати проходили військовий вишкіл. Часом йшли рейдом кудись далеко і довго не вертали в свій ліс. Микола знав місце їхнього постою. Іноді носив їм щось попоїсти, а частіше розповідав їхньому командирові про обставини в селі. Його теж тягнуло до них і до зброї, але далі дрібних послуг діло не йшло.

В однім бою проти німців десь під Дерманню Степана поранили. Розривна куля понівечила йому бік. Через повстанський зв’язок про це переказали