Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

Може, він мене насправді не бачив? Просто подумав, що на його поклик обов'язково з'явиться хтось? І взагалі, чого це він нас рабами називає?! У нашій країні рабство давно скасовано, хоча, якщо подумати, ми, швидше, військовополонені, а не раби.

Відкрутила кран гарячої води, подумки сподіваючись, що він у цьому окропі звариться. Монстр ніяк не відреагував, тож я зробила кілька кроків у бік дверей.

- Прибери одяг, рабе, - прилетів у спину ще один наказ.

Повернулася подивитися на цього засранця, так само лежить у ванні, не рухається.

Чи не знахабнів ти, виродку?! Уже нагнулася за його штанами, як він поквапив мене:

- Швидше.

Схопила ці чортові штани, потягнулася за робою, і він знову за своє!

- І халат принеси, раб.

Раб, раб, раб... Та він знущається! От же гад!

- А спинку тобі не потерти? - ляпнула, повернувшись до нього, навіть не відразу зрозуміла, що сказала це вголос.

Повітря з легень вибило, тиша затягнулася, як і мій ступор. Хлюпнула вода і я не знайшла нічого кращого, як, наплювавши на все, повернулася і побігла до виходу з цих чортових покоїв. Так швидко я ніколи не бігала, відчинила двері й, вибігши, прикрила їх за собою, важко дихаючи. Здається, він усе-таки мене побачити не встиг, обертатися часу не було, тож я не впевнена. Але, судячи з тиші, за мною він не пішов, і то добре.

Але тиша, що оточувала мене, була якась гнітюча, обернувшись, помітила двох пурпурного кольору стражників, які дивилися на мене в усі очі.

- Відвернулися! - рявкнула, теж почервонівши, і ті, як за командою, повернули голови в інший бік.

Натягнула, нарешті, на себе сукню та із запізненням помітила, що штани головнокомандувача опинилися в купі мого одягу. Що мені з ними робити? Ще в крадіжці звинуватять, воно мені треба?

- На, - вручила їх одному стражнику, - йому поверни.

Пурпуровий стражник із нерозумінням кілька разів перевів погляд з мене на штани свого верховного і назад, але штани взяв, зрештою. Перебуваючи у нестямі від злості й збентеження, я ляпнула ще одну фразу, щоб стражник нічого не встиг у мене запитати.

- Хто ж знав, що в нього маленький такий.

Боса, з фартухом і чобітьми під пахвою, але шалено задоволена, що помитися все-таки вдалося, я потопала сходами, прямуючи на кухню. Але ж потрібно було всього лише повернутися, щоб побачити його, або звернути увагу на вартових, які так нічого і не просили в мене. Але я була занадто зайнята своїми думками, занадто звикла, що на мене ніхто не звертає уваги. Тут, у полоні у страшних монстрів, я не була однією з багатьох сільських дівчат, волею долі закинутих на фронт. Мені варто було поводитися по-іншому, варто було грати свою роль краще.