Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

— На Покрову, — відрізав Недільський. — Шлюб вигідний усім. Батько і дядько нареченої, майбутні наші родичі, постачають м’ясо до імператорського двору. Роки на те поклали.

— Ось чому ви сполошилися. — Платон загнув безіменного пальця. — Левку Дмитровичу, факт номер чотири — моровиця, що раптом почала косити вашу худобу. Три попередні факти сукупно підводять до висновку: Олеся Соколовська в такий спосіб мститься вже не так Микиті, як усім Недільським. До речі, його заручини й майбутній вигідний шлюб — факт за номером п’ять. — Загнувся мізинець, перетворивши долоню на кулак. — Дивний мор здатен налякати не тільки селян, які вірять у дію злих сил. Постачальники імператорського двору найменше бажають мати справу з сировиною, яка може бути вражена хворобами. Я можу помилятися, але шлюб після такого під загрозою.

— Усе почалося тиждень тому, — мовив Недільський. — Свати... майбутні свати за кордоном, тож нічого не знають.

— Чутки розходяться. Пан Дундукевич, наприклад, не переймається можливим зривом шлюбу вашого сина. Його хвилюють глобальніші, значно тривожніші й небезпечніші для повіту речі. Тому я тут, говорю з вами. І, нагадаю, маю надію та бажання переговорити з Микитою Левковичем.

— Спробую влаштувати, — відповів економ після короткої паузи. — Не обіцяю, але спробую. Зараз почув від вас вичерпні пояснення, знаєте-о. Добре, коли хтось здатен розкласти по поличках факти, на сукупність яких не було нагоди зважити.

— Радий був стати в пригоді. — Чечель легенько вклонився. — Зараз мене найбільше цікавить неочевидне. Моровиця.

— Падіж худоби.

— Факт, який іще ніхто не розтлумачив. Вона — ключ до відповідей на всі запитання. Якщо панна Соколовська тут ні до чого, якщо причина інша, обіцяю вам власноруч видерти причину з корінням.

Недільський пожував губами, зробившись цієї миті подібним до товстого кроля.

— Моровиця. Гаразд, поговоримо.

Спочатку впало четверо корів.

Було це минулого вівторка, коли пастухи, що служили при економії, під вечір погнали худобу додому. Деякі тварини й раніше відставали від стада. Прикрикнути, ляснути в повітрі батогами, змусити доганяти інших — звичайна справа. Але того разу спершу одна, потім ще три корови впали на задні ноги. Пастухи ще не бачили такого, тож переказували, як уклякли, боячись наробити ще більше лиха. На їхніх очах тварини завалилися на бік, спробували підвестися. Не виходило, лиш хвицяли в повітрі ногами.

— Старший звелів одному пастухові скочити на коня й мчати щодуху в економію, — згадував Недільський. — Коли я приїхав у поле, ті, котрі впали, ще смикалися, але то була агонія. Породисті тварини здихали в мене на очах. Одну перед смертю знудило, з іншої ззаду вилилося зелене, рідке й дуже смердюче.

— Ветеринара гукнули?

— При економії служить свій. Тільки він розвів руками, знаєте-о. Не забувайте, уже поволі сутеніло. Ще світило, та погода, самі ж бачите... Сонця не вистачало, аби просто там, у полі, ветеринар міг розрізати померлих і глянути, що там усередині. Я був наказав робітникам завантажити трупи на вози, аби доправити на ферму й там уже дати лікареві попрацювати. Та Чобіт застеріг.

— Чому — Чобіт?

— Бо прізвище. Харитон Чобіт, служить при економії на бійні.

— Засторога живодера така важлива для мужиків?

— Я не пояснив. Той Чобіт прижився в Палажки Шимченко.

Картинка потроху складалася, туман розсіювався.

— Чув за неї. Шимчихою дражнять. Вона прислужує в церкві й воду на селі каламутить.

Недільський знову пожував губами.

— Ви погано знаєте сільське життя, Платоне Яковичу.

— Помиляєтеся, Левку Дмитровичу. Я його зовсім не знаю. Гімназистом ще навідував бабине село на літні вакації. Давно було, та й не прижився там.

— Тим більше. А я, мосьпане, народився в Маньківці, виріс тут, у економії, всього вчився в тата. Дружина моя з Василівки, ми далеко не шукаємо. І нам добре варитися у своєму казані, знаєте-о. Комусь, може, і треба більшого, як ось Микиті. Хтось возить дітей на води в Баден-Баден, іншим цікава виставка в Парижі. Ми ж на виставки тварин відряджаємо управителів. Дружина зі зрозумілих причин трохи відпюдькувата. Я почуваюсь незатишно, коли довкола іншими мовами цвірінькають, не розумію ні рожна.

— До чого...

— До того! — Недільський роздратовано підніс голос. — Я такий поміщик, котрий знає на ім’я й прізвище не лише тих, хто в мене працює! Я вітаюся чи не з кожним за руку! Я можу виділити яку-не-яку допомогу, коли бачу в біді людину та розумію — не ледацюга, не п’яниця, не слухає засланих більшовиків-марксистів, а просто випала чорна смуга! Мене цікавить своє, не чуже! І найбільший комфорт маю тут, знаєте-о! — Він тупнув ногою, потім для певності тицьнув пальцем у землю. — І знаю село та селян як облуплених!

— Усе одно не розумію.

— Пояснюю. Може, Палажка Шимченко й баламутить тутешніх людей. Раптом я з вами готовий погодитися. Тільки ж хто я проти неї? Моє слово менше важить, ніж її. Бо я тут господар. Хай маю честь та повагу, хай ламають переді мною шапки. Пани Недільські для селян — свої, та не близькі. Тому Шимчиху слухають. Тим більше вона ж при храмі Божому. Вважайте, наближена до вищих сил.

— Я б назвав це мракобіссям.

— А я б, Платоне Яковичу, не кидався словами в місцях, яких ви не здатні зрозуміти й де не розумітимуть вас. Ви прибули встановити істину. Коли бути точним, вас прислали.

— Мене попросили.

— Вас найняли. І ані я, ані власники довколишніх економій не беремо назад обіцяного. Щойно з’ясуєте, від чого мре худоба, дістанете належну винагороду.

Чечель зітхнув.

— Важко шукати істину там, де панує не здоровий глузд, а місцева крикливиця. До того ж, я чув, не зовсім місцева. Як і її приживалець.

— Грішно вони з Харитоном уже не живуть. Піп обкрутив.

— Але обоє в Маньківці чужі, — гнув свого Чечель. — Хай кілька років живуть. Та все одно — прибульці. Ніхто з місцевих не баламутить. Звернули на це увагу?

Недільський замислено пошкріб підборіддя.

— Може бути, може бути. Хоч не бачу ще, які висновки варто з цього робити...

...Харитон Чобіт першим заговорив про моровицю. Застеріг селян, закликав не підходити до мертвих корів близько. Тим, хто вже торкався, порадив швиденько помитися в річці, добряче потерши тіло піском. Ще краще — піти в лазню, випаритися там. Далі, зі слів Недільського, котрий був при