Мішель Річмонд - Шлюбний договір

стоянці. Ані охорони, ані перевірки квитків, ані багажної служби, лише скляні незачинені двері, що відділяють злітну смугу від кафе. Жодної живої душі, тільки офіціантка підходить.

– Кави?

– Гарячого шоколаду, якщо маєте.

– Звісно.

Я оглядаю летовище, намагаючись зачепитися оком за щось незвичне. На парковці лише три машини: моя, порожній «форд» та вантажівка із якимось чуваком на водійському сидінні. У нього такий вигляд, ніби він на когось чекає. Я ловлю себе на тому, що барабаню пальцями по столу, – стара звичка. Невідоме завжди лякає мене більше за будь-яку справжню небезпеку. Цікаво, чи хтось збирається зустріти Еліс та поговорити з нею іще жорсткіше? Або ще якийсь браслет надіти? Чи вони планують кудись її забрати? Ані Вівіан, ані Дейв ні словом не обмовилися про цю поїздку. Треба було насторожитися ще того дня, коли Вівіан зняла зі стіни фотографію Мартіна Парра й увімкнула свою презентацію.

З-за пагорбів з’являється літак, розвертається і заходить на посадку. Літак маленький, приватний, хоча більший за «Сессни» в ангарі. Я дивлюся на годинник – за шість дев’ята. За шість хвилин усе почнеться. Це він?

Літак прямує до резервуарів із паливом. Підбігає робочий, вони із пілотом швидко перемовляються, і робочий починає заправляти літак. Пілот іде в ресторан. Я бачу, як він проходить парковкою. Вигляд має такий, ніби когось або щось шукає. Він входить усередину й окидає поглядом приміщення, навіть не помічаючи мене. Перевіряє свій телефон, хмуриться і йде до кімнати відпочинку.

В аеропорту більше нікого немає – тільки я, офіціантка, робочий, водій вантажівки і пілот. Уже рівно дев’ята. Я залишаю п’ятидоларову банкноту на столі, встаю з місця. Пілот повертається з туалету, знову оглядає кафе і йде до виходу. Ми майже стикаємося у дверях. Він дуже високого зросту, йому, напевно, трохи за сорок. Руде волосся, симпатичний, одягнений у джинсову сорочку і штани хакі.

– Доброго ранку, – кажу я злегка відсторонено.

– Доброго, – відповідає він з акцентом, і я спочатку не розумію з яким.

– Ви не Еліс шукаєте? Я – Джейк.

Пілот дивиться на мене скептично, потім потискає мою простягнуту руку.

– Кіран.

Ірландець. Я відразу згадую Орлу та острів в Ірландії.

– Ви знаєте Еліс? Вона повинна була прийти сюди, – каже він трохи роздратовано.

– Я її чоловік.

– А де сама Еліс?

– Не змогла приїхати.

Він посміхається, ніби думає, що я його розігрую.

– І не приїде?

– Ні. Вона – адвокат. У неї слухання в суді. Дуже важлива справа.

– Гм, такого ще не було, – сміється Кіран. – Сміливості вашій дружині не позичати.

Він дістає з кишені пачку жувальної гумки, відкриває її, кладе пластинку в рот.

– Кмітливості, може, і не вистачає, але сміливості точно в надлишку.

– Я приїхав замість неї.

Він хитає головою.

– Ну, ви одне одного варті.

Мене долають суперечливі почуття, я намагаюся не видати сум’яття, але не дуже виходить.

– Вона не змогла приїхати, а я не хотів, щоби ви марно прочекали, ось і приїхав замість неї. Із ввічливості.

– Із ввічливості? Ви серйозно? Що я Фіннеґану скажу?

– Так вас Фіннеґан прислав?

Кіран дивиться на мене, примруживши очі. Він, здається, здивований моїм туподумством. Або наївністю.

– Це я у всьому винен, – вперто кажу я.

Дійсно, усі неприємності Еліс через мене. Ні, звичайно, це вона познайомилася з Фіннеґаном і запросила його на весілля. Але одружитися-то придумав я. Еліс була би щаслива просто жити разом і ніколи не сумнівалася би у наших стосунках.

– Що ж, – каже Кіран. – Ціную те, що ви приїхали, це мило і десь навіть хоробро, але даремно ви це зробили.

– Вона б обов’язково приїхала, якби змогла.

Він дивиться на годинника, потім перевіряє щось у себе в телефоні. Схоже, я його спантеличив.

– Так, давайте уточнимо. Вона не приїде?

– Ні.

– Гаразд, приємно познайомитися, Джейку. Удачі вашій дружині. Вона їй знадобиться.

Пілот іде і сідає в літак. Я дивлюся, як він злітає, поступово віддаляється, стаючи сріблястою точкою в небі, і всередині у мене росте дуже недобре передчуття.

34

Коли я їду назад у місто, мені дзвонить Хуанг. Він намагався скасувати прийом Болтонів, призначений на одинадцять, проте місіс Болтон і чути нічого не захотіла.

– Я її боюся, – каже він.

Джин і Боб Болтон одружені понад сорок років. Вони вийшли на Евелін відразу ж, як я з її легкої руки став консультувати сімейні пари. Пізніше я зрозумів чому: у місті не залишилося жодного психолога, у якого вони не побували.

Щотижня я зі страхом чекаю їх прийому. Кожен із подружжя є нещасний сам по собі, а разом вони нещасні подвійно. Час тягнеться повільно, іноді мені навіть здається, що годинник на стіні зламався. Болтони розлучилися б кілька десятків років тому, якби пастор в їхній церкві не наполіг на тому, щоби вони звернулися до психолога. Зазвичай я даю клієнту півроку, потім оцінюю прогрес. Якщо за цей час нам не вдається серйозно просунутися, я рекомендую йому звернутися до іншого фахівця. Може бути, це не найкращий спосіб ведення бізнесу, але так краще для клієнтів.

Десь на третьому тижні роботи з Болтонами я запитав, чи не думали вони про те, щоби розлучитися. На що Боб відразу ж відповів:

– Так! Кожного чортового дня всі ці чортові сорок років!

Ось тоді його дружина єдиний раз за весь час посміхнулася.

– Гаразд, – кажу я Хуангу. – Їх я прийму. У звичайний час. Буду в офісі до десяти тридцяти.

– Ви вже одужали?

– Дивлячись від чого.

Болтони з’являються рівно об одинадцятій. Але я зовсім не слухаю, що вони говорять, точніше, що говорить Джин – зазвичай в їхній парі говорить тільки вона. Ні той, ні інша не помічають, що думками я десь далеко. Упевнений, Боб узагалі спить під час прийому, тільки з розплющеними очима, як кінь. І, може, навіть хропе. Рівно о дванадцятій я говорю їм, що наш час вийшов. Ідучи, Боб нарікає, що на вулиці туман. Минулого тижня було сонячно, так він скаржився на спеку. Хуанг бризкає в кабінеті освіжувачем і відчиняє вікна – він терпіти не може парфум Джин.

О першій годині сорок сім хвилин мені телефонує Еліс і радісно кричить у слухавку:

– Ми виграли справу!

– Здорово! Я