Ю. Несбе - Поліція

запальничку, так, він збуджувався від виду нейлонових панчіх. Ти бачила, як плавиться нейлон у вогні? Вона страшенно хотіла жити. Крики і дикі зойки. Запах шкіри, сплавленої з нейлоном, стояв у тій кімнаті кілька тижнів. Не знаю вже, куди вона поділася потім, але, думаю, їй більше не варто боятися зґвалтування.

Катрина подивилася на нього. «Розпаношився», — подумала вона. У нього було обличчя людини, яку так часто били, що посмішка стала його автоматичною захисною реакцією.

— Якщо Валентин не помер, то де ж він тоді? — запитала вона.

Посмішка стала ширша. Він натягнув ковдру на коліна.

— Будьте такі добрі, скажіть, якщо я втрачаю час, Ріко, — зітхнула Катрина. — Я провела так багато часу в психіатричному відділенні, що психи навівають на мене нудьгу. Гаразд?

— Ти ж не думаєш, що я безкоштовно поділюся з тобою такою інформацією, га, офіцере?

— Моя посада називається слідчий в особливих справах. І яка ж ціна? Скорочення терміну?

— Я виходжу наступного тижня. Мені потрібні п’ятдесят тисяч крон.

Катрина дзвінко і щиро розсміялася. Так щиро, як тільки могла. І в його погляді проступила лють.

— Ну, тоді ми закінчили, — сказала вона і підвелася.

— Тридцять тисяч, — мовив він. — Я зовсім на нулі, а коли вийду звідси, мені потрібно купити квиток на літак, щоб відлетіти куди чимдалі.

Катрина похитала головою:

— Ми платимо інформаторам тільки тоді, коли йдеться про факти, здатні пролити абсолютно нове світло на справу. На вагому справу.

— А що коли це саме така справа?

— Мені все одно довелося б розмовляти зі своїм начальством. Але мені здавалося, ви щось збиралися розповісти мені. Я тут не для того, щоб вести з вами переговори про те, чого я не можу вам дати.

Вона підійшла до дверей і підняла руку, щоб постукати.

— Зажди, — сказав червоний череп. Голос у нього став тонкий. Він підтягнув ковдру до самого підборіддя. — Я можу дещо розповісти.

— Як я вже говорила, мені нічого запропонувати вам навзамін. — Катрина постукала у двері.

— Ти знаєш, що це таке?

Він тримав у руці інструмент кольору міді, побачивши який серце Катрини збилося з ритму. Але незабаром вона зрозуміла: те, що вона на кілька наносекунд сприйняла за дуло пістолета, було усього лише машинкою для нанесення татуювань, з кінчика якої стирчала голка.

— У цьому закладі наколки роблю я, — сказав він. — І досить непогано. А ти, напевно, знаєш, як вони ідентифікували труп Валентина, коли знайшли його?

Катрина подивилася на нього. На його очі, які звузилися, сповнившись ненависті. На тонкі вологі губи. На червону шкіру, що проступала під рідким волоссям. Татуювання. Обличчя демона.

— Мені, як і раніше, нічого дати вам навзамін, Ріко.

— Ти могла б… — він скорчив гримасу.

— Себто?

— Якби ти розстебнула блузу, я б побачив…

Катрина з подивом оглянула себе.

— Ви мали на увазі… оце?

Вона поклала руки знизу під грудьми і відчула хвилю жару, яка виходила від чоловіка на ліжку.

Зовні донісся скрегіт ключа в замку.

— Наглядачу, — мовила вона, не відводячи погляду від Ріко Херрема. — Дайте нам, будь ласка, ще кілька хвилин.

Скрегіт припинився, наглядач щось сказав, і вона почула звук кроків, що віддалялися.

Борлак на горлі Ріко був схожий на маленького прибульця, який сіпався вгору-вниз, намагаючись вибратися на волю.

— Продовжуйте, — сказала Катрина.

— Тільки опісля…

— Ось моя пропозиція. Блуза залишиться застебнутою. Але я стисну один сосок, і ви побачите, як він набубнявіє. І якщо ви розповісте мені що-небудь цікаве.

— Так!

— Якщо ви ворухнетеся, угода відміняється. Згода?

— Згода.

— Отже. Кажіть.

— Це я зображував обличчя демона на його грудях.

— Тут? У в’язниці?

Він витягнув з-під ковдри аркуш паперу.

Катрина рушила в його бік.

— Стоп!

Вона зупинилася й подивилася на нього, потім підняла праву руку, знайшла під тонкою тканиною ліфчика сосок і стиснула його великим і вказівним пальцями. Спробувала не ігнорувати біль, а прийняти його. Трохи прогнула спину, відчула, як кров приливає до соска і він виступає з-під тканини. Вона дозволила йому побачити це. Почула, як почастішало його дихання.

Він простягнув їй папір, вона підійшла і схопила його, після чого сіла на стілець.

Перед нею був малюнок. Катрина упізнала його за описом наглядача. Обличчя демона, розтягнуте навсібіч, ніби в щоках і в лобі у нього були крюки. Демон кричав від болю, кричав, щоб вирватися назовні.

— Мені здавалося, що це татуювання з’явилося у нього набагато раніше до смерті, — мовила Катрина.

— Я б так не сказав.

— Що ви маєте на увазі? — запитала Катрина, вивчаючи лінії малюнка.

— А те, що воно з’явилося у нього після смерті.

Катрина підвела очі і помітила, що погляд його все ще прикований до її блузи.

— Ви зробили йому татуювання після того, як він помер?

— Ти що, погано чуєш, Катрино? Валентин не помер.

— Але… хто?

— Два ґудзики!

— Що?

— Розстебни два ґудзики.

Вона розстебнула три й розкрила блузу, дозволивши йому побачити чашку ліфчика з соском, що випинався з неї.

— Юдас, — голос його став хрипким. — Я зробив наколку Юдасу. Той пролежав три дні у валізі у Валентина. Він просто замкнув його у валізі, уявляєш?

— Юдаса Юхансена?

— Усі подумали, що він утік, але це Валентин забив його до смерті й заховав у валізу. Адже ніхто не стане шукати людину у валізі, правда? Валентин так побив його, що навіть я сумнівався, чи це справді Юдас. М’ясний фарш. Це міг бути хто завгодно. Єдине, що більш-менш уціліло, — це груди. На них-то я і повинен був нанести татуювання.

— Юдас Юхансен… Значить, це його труп вони знайшли.

— Ну от, я розповів про це, і тепер я теж покійник.

— Але чому він убив Юдаса?

— Валентина тут ненавиділи. Звичайно, це тому, що він розбещував маленьких дівчаток, яким і десяти не виповнилося. Потім той випадок із зубною лікаркою. Вона багатьом тут подобалася. І наглядачі його ненавиділи. Загалом, із ним обов’язково стався б нещасний випадок, це було питання часу. Передоз. Можливо, усе виглядало б як самогубство. І він вирішив щось зробити своїми силами.

— Він не міг просто втекти?

— Вони б його знайшли. Йому потрібно було зробити усе так, щоб здавалося, що він помер.

— І його товариш Юдас…

— Погодився. Валентин — не такий, як усі ми, Катрино.

Катрина проігнорувала це узагальнююче «ми».

— Чому ви хотіли розповісти мені це? Ви — співучасник?

— Я просто зробив татуювання мертвому чоловікові. До того ж вам потрібно упіймати Валентина.

— Навіщо?

Червоний череп заплющив очі:

— У мене було багато видінь останнім часом, Катрино. Він у дорозі. У дорозі до тих,