Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

стародавня людина, переконавшись у «правильності» ідеї (яку вона до цього відкидала), починає відтепер — обличчям до ­своєї невдачі і удачі сусіда — дедалі більше вірити в цю ідею. Ще один збіг — і вона й собі візьметься «запліднювати» дерева та інші рослини.

Г. Р. Отже, ідеї ПКГ — це ті ж «ідеї-фікс»?

В.-К. Оленін. Безумовно. Ми провели психіатричне дослідження і встановили, що ідеї ці повністю узгоджуються з нашою теорією­ про «ідеї-фікс». Люди, які спершу відкинули думку про сторів-­людей як щось абсурдне, як «дитячий лепет», як явну «маячню», згодом стають, самі того не помічаючи, уважніші до своїх сторів та їх поведінки. Зустріч зі сильною енергетикою «ідеї-фікс» не минула для них безслідно. Свідомо відкидаючи її, вони, проте, дуже часто змушені боротися зі сумнівами, які в них з’являються (що свідчить про те, що ідея проникла у підсвідомість людини й активно там працює). Досить, наприклад, якого-небудь «розумного» руху з боку стора (а ми знаємо, що серед цих тварин трапляються дуже розумні і кмітливі особини — як, втім, і серед мавп, собак і корів) — і ось уже людина зупиняється в страху, якого вона ніколи раніше не знала: «А що, коли це і справді людина?» Розумієте, якщо людину налякати, що вона «людожер», то цей страх, рішуче відкинутий у першу мить як абсурдний, все ж може продовжувати жити глибоко всередині. Він, цей страх (тим більш ефективний, чим жахливіше звинувачення), і є основним ґрунтом, що забезпечує існування та розвиток «ідеї-фікс».

Г. Р. Чи зверталися до вас уже люди, хворі на подібні страхи?

В.-К. Оленін. Такі люди вже є, і, на жаль, їхня кількість стрімко зростає. Днями до нас звернулася жінка, мати п’ятьох дітей. Вона «з жахом» нам повідомила, що її «долають сумніви», ніби сторенята, що граються з її дітьми, «нічим не відрізняються від її дітей». «Жах» її полягає в тому, що, «якщо це правда», тоді «всі ми чудовиська, всі ми людоїди». У приймальному відділенні нашого Центру з нею сталася істерія. Жінка кричала: «Як я зможу тепер їх їсти? Ковбаси з людей!»

Г. Р. Але це ж дослівно фразеологія ПКГ!

В.-К. Оленін. Ви абсолютно праві. Жінка не помічає, що говорить фразами з листівок і газет цієї організації (які вона «для чогось», як вона сама зізналася, читала). У кожної «ідеї-фікс» своя мова, своя фразеологія, в якій вона, власне, і живе. Ця фразеологія відповідає цілком реальному почуттю, породжуваному «ідеєю-фікс».

Г. Р. Тобто сила «ідеї-фікс» у тому, що вона входить у людину «почуттям»?

В.-К. Оленін. Так. Саме в такий спосіб, стаючи почуттям, їй і вдається — як щось дуже «особисте» — вкоренитись у людині. Людині потім вже важко розпізнати в собі цю частину як нав’язану — як частину, яка, якщо подумати, зовсім не належить до її особистості, бо, фактично, ще вчора була їй зовсім чужою.

Г. Р. Чи можна з огляду на це стверджувати, що «ідеї-фікс» становлять велику небезпеку для суспільства?

В.-К. Оленін. Мені здається, це не викликає жодного сумніву. Проблема в іншому: як розуміння цієї небезпеки поєднати з розумінням свободи — «свободи думки та почуття», яку гарантує людині Конституція. Бо ж надзвичайна делікатність питання в тому й полягає, що, ввійшовши в людину, «ідея-фікс» стає ніби (ніби!) частиною її особистості. Тож, зазіхаючи на цю ідею, нехай і абсурдну, небезпечну, ми робимо, так виходить, замах на саму людську особистість!

Г. Р. Де ж, на вашу думку, вихід?

В.-К. Оленін. Мені здається, ми повинні в усьому ставити на перше місце священні права особистості. Як ми це, власне, і робили протягом багатьох сотень років. Хай би якими абсурдними з позиції здорового глузду видавалися ті чи ті ідеї, ми не можемо вказувати людям, що та як їм відчувати. Нехай вони вважають богом кішку або сонце. Або, якщо їм заманеться, нехай «запліднюють» дерева. Їхня віра — їхнє священне право. Однак ми повинні зробити один-єдиний виняток, що стосується тієї «ідеї-фікс», яка ставить під сумнів самі основи існування людини на Землі. Чи мають право вищі керівники Рейха, керуючись якоюсь «вірністю свободі», не діяти, а лише спостерігати за успішною роботою особливої, досі не баченої «ідеї-фікс», яка здатна — не побоюся цього слова — знищити всю нашу цивілізацію? І тут я хотів би зробити одну важливу заяву. Надзвичайно важко «заборонити» людині що-небудь відчувати, про щось думати. Але поки «ідея-фікс» не ввійшла в людину, нема потреби щось їй «забороняти». Її свобода не страждає!

Г. Р. Ви хочете сказати, що можна поставити перепону на шляху руху «ідеї-фікс»?

В.-К. Оленін. Ми вперше за останнє тисячоліття зіткнулися з парадоксом, що свобода людини може набувати самогубних для неї форм. Якщо завтра людьми почне оволодівати ідея підпалювати власні будинки, різати власних дітей і самих себе — то невже керівництво Рейха повинно мовчки відступити, сповнене поваги до «людської свободи»?

Г. Р. Дякую, пане директоре, за цікаву розмову.

8

Про те, що Дубова «затримали», я дізнався від Корка, його заступника. Він зателефонував мені під ранок і повідомив, що, за його даними, нас усіх, працівників «Пошуку істини» і навіть дописувачів, повинні «ізолювати» протягом дня.

— Не може бути, — сказав я, ще напівсонний. — У нас не «затримують» людей.

— Ти нічого не розумієш, — почув я схвильований голос у слухавці. — Все дуже серйозно. У сьогоднішньому номері ми публікуємо списки двох тисяч людей, яких мають «ізольовати».

— Що це означає?

— Не знаю, — відповів Корк. — Але наша людина дістала копію цих списків у Вищій Контрольній Раді. Акція ця масова та заздалегідь спланована. Саме стільки людей на планеті більш-менш переконані, що стори — це люди. Якщо нас усіх переловлять, як курчат, життя потече, як текло.

— Що ж робити?

— Негайно йди з дому. Якщо встигнеш.

— Що вони збираються робити зі «затриманими»? Не вбивають же вони їх.

— Я не знаю. Ходять найрізноманітніші чутки. Принаймні за останню тисячу років Рейх ще ніколи так не поводився з людьми. Це якийсь перелом. Щось таке, чого ще ніколи не було.

Він дав мені адресу в горах, куди — пішки! — треба було добиратися щонайменше тиждень. Єдине місце, де можна було сховатися. Гірський табір людей Дормана.

— Вставай, швидше!

Я почав трясти Машу за плече. Вимита, оповита ніжними запахами, в нічній сорочці Ельзи — вона нічим не відрізнялася від жінки, що солодко спить. Вона була нею!

— Нам треба бігти! Бігти, розумієш?

Вона, сівши, дивилася на мене своїми блакитними сонними очима, ледь посміхаючись.

Я сам був ще в трусах, коли почув з боку поля шум машини, що наближалася. Припавши до вікна, я побачив не­великий мікроавтобус, набитий якимись людьми у формі оперативних працівників