Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

Четверте тисячоліття. Журналіст «Голосу Рейха» несподівано закохується в самку стора — істот, які мають людське тіло, але яких не вважають за людей, — і стає на шлях боротьби за право сторів називатися людьми. Але чи вдасться герою і його соратникам врятуватися від пост­фашистів? Вони втікають від переслідування в гори, де на них чекають страшні та романтичні пригоди і вічна туга за людською рівністю та свободою.
В гостросюжетному футуристичному романі відомого українського письменника стрімка інтрига й вражаючі сцени поєднані з боротьбою ідей та сильним гуманістичним пафосом. Це перший в Україні інтелектуальний трилер про витоки людської жорстокості.

Ярослав Мельник

Маша, або Постфашизм

Доведи, що ти не тварина

За кращого суспільного ладу важка праця і життєва нужда будуть випадати на долю тих, хто найменше страждає від цього, тобто на долю найтупіших...

Фрідріх Ніцше. Людське, занадто людське

Ми, німці — єдині у світі, хто добре ставиться до тварин. Ми будемо пристойно ставитися і до цих людей-звірів.

Генріх Гіммлер. З промови Гіммлера в Познані 4 жовтня 1943

Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади не від Бога; влади існуючі встановлені від Бога. Хто противиться владі, той противиться Божій постанові.

апостол Павло

Про жертву і принесення в жертву закланні тварини думають інакше, ніж глядачі: але їм ніколи не давали навіть слова вимовити про це.

Фрідріх Ніцше. Весела наука

Від автора

Це роман про кохання. Однак фоном для кохання є жорстока епоха, в яку довелося жити героям.

Мені дуже боляче, що гуманістичний пафос літератури у світі катастрофічно зменшився.

Французька дослідниця Елізабет де Фонтеней у книзі «Мовчання тварин» недавно висловила цікаву думку: якби ми так не вели себе з тваринами, не було би тоді і Освенціма. Тому що, по суті, Освенцім — це великий хлів, перепов­нений людиноподібними тваринами. Нацизм тільки розвинув до кінця цю логіку ставлення до людини як до чогось нижчого. І сьогодні ми часто не дивимося на іншого як на рівного собі.

У своїй книзі я описав любовну історію, яка зав’язалася між представниками різних рас. Це драма прозріння людини, чия совість довго спала. Я вибрав гострий сюжет, бажаючи показати, як люди «нижчої» раси повертаються до статусу «вищої».

Думаю, будь-яка правда шокує: наша свідомість не хо­че прийняти правду. Ми живемо в жорстокому світі, а покликання літератури — чесно показати цю жорстокість. Пройшовши через шок, ми стаємо глибшими, і в душі загоряється світло.

Покладаю чимало надій, що цей роман про вигаданий світ не лише потрясе уяву читача, але і зробить його кращим. Що читач задумається про те, про що раніше не думав. Хоча би вже про те, що відчувають тварини. Тому що світ, в якому ми живемо, не завжди справедливий — ми повинні самі пробудити наш дух із летаргічного сну. Наша совість не повинна спати, думка повинна працювати. Тоді починається справжнє життя, а не животіння. Таке, яке почалося для героя мого роману — простого обивателя, кореспондента газети «Голос Рейха».

Частина 1

1

Я хочу розповісти вам історію мого життя — на науку прийдешнім поколінням, яким судилося бути після мене, в майбутніх тисячоліттях. Ви живете в суспільстві, яке дуже доб­рої про себе думки. Та надходить пора — і ґрунт, на якому ви стоїте, починає хитатися.

Я хочу розповісти вам цю історію, а почну з того дня, коли відвідав це місце. Я був тоді одним із багатьох — як ви всі.

XXXIX століття, третя Зона Четвертого Сектора Євразійського Штату Рейха

М’ясокомбінат був за два кроки від базару. Показавши посвідчення кореспондента газети «Голос Рейха», я легко потрапив досередини комбінату. Тварин тут тримали у величезній загорожі, збитими докупи. Власники ферм звозили їх сюди з довколишніх сіл, отримували гроші за живу вагу й одразу ж вирушали до себе додому. А тварини чекали, поки їх перероблять на м’ясо та ковбаси.

Загорожу було розділено на чотири частини. В одній збилися тисячі молодих самців, в іншій — приблизно стільки ж молодих самок. Їхнє м’ясо на ринку цінувалося особ­ливо. Ще вище — як делікатес — цінували ніжне м’ясо маленьких дитинчат. Вони копошились у третьому відсіку. У четвертому скупчилися старі тварини обох статей. Вони йшли на дешевий другосортний фарш.

Проминувши загорожу, я попрямував до забійної. Тут тварин умертвляли електричним струмом. Над цим працювали десять здорових м’язистих чоловіків у чорних шкіряних фартухах і в гумових рукавицях до ліктів. Тварину, прив’язану до стійки, доправляла до забійної одна зі стрічок конвеєрів. Екзекутор приставляв до вуха тварини електрич­ний щуп і натискав пальцем на кнопку. Лунав крик — і тварина падала на стрічку вже мертвою. За якусь хвилину її розділяли в обробному цеху, сортуючи частини тіла. Найсмачніші місця прямували відразу до пакувальної, де, опущені у спеціальні пакети, були готові потрапити відразу до крамниць. Менш смачні надходили зазвичай до фарширувального та ковбасного цехів. Кістки і черепи скидали в куток, і там із них уже утворилася величезна гора. Звідси тричі на день їх вантажили на машину й відвозили на завод кісткового порошку.

Я не вперше був на м’ясокомбінаті. І щоразу мене приємно дивувала мовчазна ділова атмосфера виробничого про­цесу. Жодних почуттів, жодних думок — цілковита зосередженість на операціях. Кожен знав свою справу і думав тільки про те, щоби зробити її якомога краще. Прості люди, во­ни і були простими: філософами їм, чи що, бути? Виконували те, за що їм платили гроші, й ні про що зайве не думали.

Не думали, скажімо, про те, що тварини, яких вони вбивають і обробляють, зовні, тілесно, нічим не відрізняються від них. Адже варто лише було всіх цих тварин назвати (за зовнішньою подібністю!) «людьми», як відбулася би руйнація цілого усталеного світу. Цивілізація постала би чимось жахливим, антигуманним, звірячим. А всіх наших людей можна було би називати... «людожерами». Ось що таке фокуси мови!

Людиноподібна тварина — це ще не людина. Визначення «людина» найменше базується на тілесній підставі. Лю­дина — це насамперед громадянин Рейха, розумна культурна істота, котра має власність, у котрої є професія, сім’я. Людина — це те, що має статус людини. У доісторичні часи панували інші поняття, згідно з якими «людину» визначали не за внутрішніми якостями, а винятково за тілесними ознаками. Яка наївність! Вважати істот, які нічого, крім сараю, не бачили, не вміють зв’язати докупи двох слів, «людьми».

У виробничому відділі я взяв дані про роботу комбінату, — це все, чого я потребував для допису в номер. Поруч, на базарі, я купив копчене стегно молодої самки та кілограм нирок. Якісь люди смажили тут шашлики, інші продавали вуха і лапи, ще інші — голови молодих самців. Звід­усюди долинали закличні крики торговців. Це був звичайний м’ясний базар.

Я замовив гарячий пиріжок «Сюрприз» і склянку бульйону. У пиріжку було запечене невелике серце.