Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

— Сюди!

Я відчинив вікно й, підсадивши Машу, вистрибнув слідом за нею. Ми щодуху кинулися бігти городами до смужки лісу, яка темніла вдалині.

Забігши в ліс, ми впали за якимось кущем, важко дихаючи. Як по-дурному! Ми не встигли навіть одягнутися. Маша була в довгій, до п’ят, нічній сорочці, яка заважала їй бігти, а я не мав на собі нічого, крім трусів.

— Треба йти, — сказав я їй.

Вона не розуміла сенсу події, але я був упевнений, що вона відчуває те саме, — присутність небезпеки, розуміє, що треба бігти, бігти...

Ми рушили, пробираючись крізь густі колючі кущі, вглиб лісу. Метрів через сто від її сорочки залишилися лише шматки, які я зірвав, щоб вони не заважали руху. Ще пройшовши — де бігцем, де швидким кроком — кілометри два, я зіткнувся з фактом, що гумка на моїх трусах порвалася, вони сповзли до колін. До того ж шипи чагарника, крізь який ми продиралися, розірвали тканину в декількох місцях.

Не вагаючись, я відкинув їх ногою вбік. Маша, що бігла за мною, зупинилась і дивилася на мене, не відводячи очей. Уночі, в будинку, вона не бачила мене голого.

— Ну, що? — сказав я трохи роздратовано. — Так, я такий же, як ти. Ми люди з тобою, розумієш? Нам треба йти.

Ми йшли весь день, поки не вийшли до підніжжя не­великої гори.

— Тут заночуємо, — сказав я. — А завтра подеремося туди — я вказав рукою на ще освітлену сонцем вершину. — Ми підемо в гори.

Хотілося їсти, і я пішов шукати якісь ягоди. Маша зрозуміла без слів, що і навіщо я роблю: взялась і собі шукати, рухаючись на відстані від мене. Раптом я почув якийсь тріск, пташиний крик і різко обернувся. Деякий час нічого не було видно, а потім удалині з’явилася Маша, несучи за крило якусь досить велику птицю.

— Молодець! — сказав я. — Як ти зуміла її вбити?

Я взяв з її рук здобич.

— Чорт, — сказав, — ми не зможемо її з’їсти. У нас же немає вогню.

Чому я не захопив сірників, коли втікав? Не захопив нічого — навіть ножа.

— Пішли, пошукаємо місце для ночівлі, — я склав дві долоні човником і приклав, нахиливши голову, до вуха.

І знову Маша була перша — вона покликала мене тонким жіночим: «Ге-ей!» Коли я наблизився, то ахнув від подиву — це було справжнє заглиблення в кам’яному підніжжі гори, що чимось нагадувало печеру.

— Сиди тут.

Я вирушив шукати суху траву і камені. Я повинен добути вогонь, інакше ми завтра не зможемо йти, голодні й холодні.

Через півгодини ми вже сиділи біля невеликого багаття, дивлячись, як язики полум’я пестять проткнуте палицею тіло обскубаної птиці.

І тільки тепер до мене дійшло, що ми обоє — абсолютно голі. Що ось уже півдня я точно так само не відчуваю ніякого сорому, як і Маша. «Ось і я став стором». Ця думка пронизала мене.

І ще я спіймав себе на відчутті, що я... по-дурному щасливий. Усе, що відбувалося зі мною, нагадувало якийсь сон. Це було неймовірно — я в одну мить перестав бути тим, ким був усе життя. Тут, голий, під навісом скелі, біля багаття, я був іншою людиною. І мені було дивно, що та людина, яку я так несподівано залишив там, на фермі, — була мені чужа, нагадувала швидше використану непотрібну оболонку, яку викинули.

Так, я був по горло ситий тим життям: однаковим, розміреним, в міру задушливим, безглуздим. І в якомусь сенсі я повинен був дякувати долі, що вона відкрила мені можливість життя іншого, абсолютно нового — де я сам був новий, свіжий, молодий...

Мої думки обірвав якийсь шум, що нагадував дзюрчання води. Я підвів голову, прислухався — й одразу все зрозумів. Маша, що сиділа навпочіпки навпроти, трохи піднявши сідниці, рясно — як вона звикла робити в хліві (боже, як це вже далеко! немислимо!) — мочилася під себе.

— Машо! Не тут!

Вона здригнулася, обірвала струмінь, і в її очах промайнула знайома мені реакція страху на мій голос. Мені стало соромно — адже ми з нею відтепер рівні.

— Машо, — я підійшов, узяв її за руку. — Тут ми будемо спати, розумієш? Тут «пі-пі» робити не можна. Не можна. Розумієш?

Я показав на калюжку і помахав перед її обличчям пальцем.

— Там, — показав я їй у бік дерев. — Там.

Я відвів її за руку метрів на п’ятдесят.

— Тут, — показав їй місце. — Тут можна все. «Пі-пі» — розумієш? «Пі-пі».

Вона довго дивилася на мене і раптом, випустивши з горла якісь незрозумілі клекітливі звуки, сказала абсолютно чітко:

— Пі-пі.

— Молодець, — я погладив її по голові, як собаку.

І вона, як собака, відразу ж інстинктивно пригорнулася до мене.

— Ну давай, дурненька..

Я показав їй пальцем на землю.

— Пі-пі.

— Пі-пі, — сказала Маша.

І продовжувала стояти.

Тоді я розслабив низ живота і почув, як Маша радісно скрикнула.

Я не соромився її. Але не тому, що вона була стором. Просто за такого довір’я, яке встановилося між нами, за такої її дитячої наївності й простоти, справжній сором (який змушує відчувати приниження перед іншим) не виникав.

Вона, не зводячи очей, дивилася на жовтий струмінь, що бив з мене.

— Пі-пі, — сказав я. — Тепер ти.

— Пі-пі.

Тепер вона зрозуміла і, присівши, тут же помочилася. Помочившись, вона, однак, продовжувала сидіти навпочіпки, і я зрозумів, що це не все.

Я відійшов, походив навколо і досить швидко знайшов кілька листків лопуха. Повернувся до неї й — без жодного сорому — почав учити її чистоти, як вчать нетямущу дитину. Я був упевнений, що досить показати кілька разів — і вона буде мати поняття на все життя. Бідні, їх просто ні­хто не вчив «бути людьми».

Ми знайшли поблизу невеликий струмочок, і я спочатку своєю, потім її рукою показав їй, як підмиватися.

Ми з’їли підсмажену птицю і заснули біля згаслого багаття, притулившись одне до одного. Я міг оволодіти нею, як учора, але мені не хотілося. Для мене більш важливим було просто гріти її собою. І грітися нею, її тілом.

«Я щасливий. Я вперше безмірно щасливий. Без усього того, що в мене було раніше. Тут! У таких умовах! Як це можливо?» Це було останнє, що я встиг подумати перед тим, як заснув, поклавши голову на її важкі теплі груди, ніби на подушку.

9

Ми прокинулися від холоду. Маша тремтіла менше (звикла обходитися без одягу?). У мене ж зуби вибивали чечітку. Перші промені сонця вже висвітлювали верхівки дерев.

Я підвівся й узявся робити інтенсивну зарядку. Маша дивилася на мене, не