Данило Туптало - Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало

Місяця жовтня у 8-ий день

Житіє преподобної матері нашої Пелагії, що була раніше блудниця, списане Яковом, дияконом Іліопольської церкви

Велику подяку маємо завжди віддавати Господу нашому, що не хоче смерті грішних, але довготерпляче очікує навернення їхнього в життя. Дивна-бо річ сталася у дні наші, про неї ж я, грішний Яків, вам, братії своїй, пишу, і хто послухає та прочитає, велику віднайде користь. Святійший архієпископ Антиохійського міста закликав до себе із довколишніх міст з певної церковної потреби вісім єпископів, поміж яких був святий Божий чоловік Нон, мій єпископ, котрий прийшов із Іліополя, узяв він мене із собою, муж предивний і досконалий інок, що від монастиря, названого Тавенисіот, узятий же був на єпископство через чеснотливе своє життя.

Коли ж єпископи зійшлися до церкви святого мученика Юліяна, захотіли почути від Нона учительне слово, і сіли всі при дверях церковних. Нон же почав учити із вуст, говорячи те, що було на користь та спасіння тим, що слухали. Всі дивувалися на святе учення його, і тут повз двері пройшла із великою гордістю одна жінка із невірних, котра в усій Антіохії відомою блудницею була, одягнена в багатоцінні шати, прикрашена золотом, коштовним камінням та перлами, охрест же неї ішло багато дівиць та юнаків, гарно одягнених, вони і гривни золоті носили. Лице її таке красне було, що мирські люди видінням краси її насититися не могли.

Як ішли мимо нас, усе повітря ароматною добропашністю наповнилося, відтак побачили єпископи, що йшла безсоромно, маючи непокриту голову й рамена оголені; приплющили очі свої і, тихо зітхнувши, як від гріха великого лиця свої відвернули. Нон же блаженний пильно й довго дивився на неї, доки з очей не зійшла. Тоді повернувся до єпископів та й рече: "Чи не полюбилася вам така краса жінки цієї?" А що вони не відповіли, схилив Нон голову свою і, плачучи, збирав ув обрусець свої сльози й поливав груди свої слізьми. Від глибини сердечної зітхаючи, знову запитав єпископів: "Чи не всолодилися красою її?" Вони ж мовчали. Нон тоді сказав: "Воістину, я багато навчився від неї, адже Господь жінку ту поставить на своєму Страшному суді і нею засудить нас. Як гадаєте, скільки годин жінка ота в своєму покої згаїть, миючись, одягаючись й усіляко себе прикрашаючи, у дзеркало позираючи, і всі думки й турботи має тільки на те, щоб найгарнішою з'явитися очам тимчасових поклонників. Ми ж, маючи безсмертного Жениха на небесах, на якого ангели дивитися бажають, не дбаємо прикрасити окаянної душі нашої, котра вся є погана, гола й сорому наповнена, не дбаємо омити її слізьми покаяння, одягти красою чеснот, щоб очам Божим явилася добровгідна і не була посоромлена й відкинута в час весілля Агнця".

Таке повчання Нон блаженний учинив, узяв мене, грішного свого диякона, і пішов до келії, яка була нам дана при тій-таки церкві святого Юліяна. Увійшов єпископ мій у покій свій, кинувся лицем на землю і плакав, кажучи: "Господи Ісусе Христе, прости мені, грішному й недостойному, що турботи жінки тієї про тілесне прикрашення перевищують усі турботи мої щодо окаянної душі моєї; та ж бо, щоб тлінним поклонникам догідній бути, виказує таку дбалість, прикрашаючи себе; я ж не дбаю Тобі, Богові моєму, догідним бути, але в лінощах та недбалості пробуваю. Якими очима подивлюся на Тебе чи якими словами виправдаюся перед Тобою, горе мені, грішному! Поставши-бо перед Твоїм святим олтарем, не приношу Тобі душевної краси, якої Ти від мене шукаєш. Та жінка обіцяє смертним людям у марноті своїй так гарно себе подавати для їхнього приводження і чинить те, що обіцяє; я ж Тобі, Богові моєму, пригоджувати обіцявши, збрехав через лінощі мої. Голий я є, не зберіг повелінь твоїх, немає-бо мені надії в ділах моїх, але в твоєму милосерді, ним-бо уповаю спасенним бути". Так казав Нон святий і ридав довго. Молився ж і про жінку ту, кажучи: "Господи, не погуби творіння рук своїх, щоб не служила така краса бісам, але наверни її до Себе, хай славиться від неї ім'я Твоє святе — все-бо Ти можеш!"

Коли минув день отой і ніч, відслуживши утреню (був-бо день недільний) каже до мене учитель мій, святий Нон: "Брате Якове, вислухай сон мій, що мені був цієї ночі. Бачилося, стояв я в одному куті святого олтаря, коли правилася служба, і тут з'явилась якась чорна голубиця, погана й сморідна вельми, котра довкола мене літала, і не міг стерпіти смороду її. Коли ж сказав диякон: "Всі оглашенні, вийдіть!" — відлетіла голубиця, і не бачив її, доки не відслужилася літургія. Після ж закінчення виходили ми з церкви, і побачив я тоді погану ту голубицю, котра знову довкола мене літала. Я ж, простягши руку, взяв її і вкинув у воду, яка стояла у церковному притворі, у ній-бо та голубиця від усієї погані своєї вимилася й полетіла чиста й біла, як сніг і, злетівши увись, невидима стала".

Оповів мені той сон блаженний Нон, узяв мене й пішов у соборну церкву з іншими єпископами, де вітали архієпископа, котрий здійснював божественну службу. Після ж звершення святої служби повелів архієпископ антиохійський блаженному Нонові, щоб повчання учинив народу. Він-бо розтулив вуста свої за премудрістю Божою, котра в ньому жила, і навчав людей, і не були слова його складені через витончену мудрість світу цього, але прості, всім зрозумілі і дійові — Дух-бо Святий його вустами говорив. А говорив він про страшний суд і про воздаяння праведним та грішним; всі люди від таких слів його зворушувалися, аж землю слізьми омочували.

За промислом же милосердного Бога трапилося блудниці тій, про яку в нас слово, йдучи мимо, завітати до церкви, хоч раніше ніколи в церкві не була й ані не згадувала про гріхи свої; вона, слухаючи повчання святого Нона, прийшла у страх Божий і подумала про гріхи свої, а почувши від святого Нона про вічну за них муку, у відчай упала й потоки сліз від очей своїх вилила, а сокрушене маючи серце, не могла перестати плакати. І повеліла двом служкам своїм, кажучи: "Почекайте тут, і коли вийде святий той муж, котрий повчання чинив, підіть за ним і дізнайтеся, де живе, а повернувшись, звідомте мені". Служки ж повелене виконали й повідали їй, що мешкає при церкві святого мученика Юліяна. Вона ж тоді сіла й невдовзі