Джеймс С. А. Корі - Війна Калібана

- А як щодо того..– раптово промовила Наомі збоку від Джима, - як щодо того що ми покинемо хизуватися і я вам розповім як воно буде далі?

Джим і бандюк обоє повернулися до Нагати зі здивуванням. Вона тримала палець у жесті «зачекайте хвилинку» а іншою рукою дістала ручний термінал. Вона комусь подзвонила, а потім увімкнула гучний зв’язок:

- Амосе, - звернулась вона в термінал все ще тримаючи палець догори.

- Що? – надійшла відповідь.

- Корабель намагається піднятися з одинадцятого порту, майданчик В9. Він повний їжі, яка вкрай потрібна тут. Якщо він таки злетить, є якийсь з бортів АЗП що здатен його перехопити?

Запала довга пауза, потім з посмішкою Амос відповів:

- Ви ж знаєте що є, бос. З ким я насправді розмовляю?

- Виклич той корабель і накажи йому пошкодити ваговоза. Потім нехай загін АЗП убезпечить їх, обдере до шпангоутів а рештки знищить.

Амос відповів просто:

- Вважайте що вже зроблено.

Наомі закрила термінал і повернула його в кишеню.

- Не шуткуй з нами хлопче, - звернулася вона до гицеля сталевим голосом, - жодне з моїх слів не є пустою загрозою. Або ти віддаєш цим людям вантаж, або ми забираємо увесь корабель. Обирати тобі.

Бандюк дивився на неї з секунду, потім кивнув бригаді і вони пішли геть. Портова охорона пішла за ними, Джим з Наомі викручувалися, аби не опинитися на шляху натовпу, що побіг в док і до вантажного люку.

Коли їм вдалося уникнути небезпеки бути затоптаними, Голден сказав:

- Це було справді круто.

- Зловити кулю стоячи за правду, можливо, виглядає для тебе дуже героїчним, - відповіла жінка тим самим сталевим голосом, - але ти мені потрібен поряд, тож покинь грати ідіота.

- Погрожувати кораблю, це було розумним ходом.

- Ти діяв мов та срака детектив Міллер, тож я вчинила так як мав би ти. Я сказала те, що типу сказав би ти, коди не поспішав махати пістолетом.

- Я не діяв як Міллер, - звинувачення зачепило, бо так воно й було.

- Ти не діяв як ти.

Голден знизав плечима і потім зрозумів що це була ще одна імітація Міллера. Наомі глянула на капітанські патчі її форми з «Сомнамбуліста»:

- Мо’ мені варт це зберегти…

Маленький, занедбаний з виду чоловік, з сивим волоссям, китайськими рисами обличчя, тижневою бородою підійшов до них і нервово кивнув. Він ламав собі руки жестом, і Голден цілком впевнено це пам’ятав, який робили жіночки похилого віку у древніх фільмах.

Він ще раз дрібно кивнув їм і мовив:

- Ви ж Джеймс Голден? Капітан Джеймс Голден? З АЗП?

Джим і Наомі переглянулися. Капітан сіпнув свою неоковирну бороду:

- Вона хоч трохи допомогла? Тільки чесно.

- Капітане Голдене, мене звати Пракс. Праксідікі Менґ. Я ботанік.

- Голден потиснув чоловікові руку.

- Радий з вами познайомитися, Праксе. Але боюся що ми…

- Ви повинні мені допомогти, - сказав Пракс. Джим побачив що останні декілька місяців були для нього сутужними. Одяг звисав, мов з голодуючого, на обличчі жовтіли сліди від недавніх побоїв.

- Звісно. Якщо побачите Супітаяпорнів на станції допомоги, перекажіть йому..

- Ні! – закричав Менґ, - мені це не потрібно. Мені потрібна ваша допомога!

Голден зиркнув на Наомі. Та знизала плечима, мов, «твій хід».

- О’кей, - мовив Голден, - в чому проблема?

Розділ дванадцятий: Авасарала.

- Маленький будиночок є найщирішим проявом розкошів, - сказав її чоловік, - жити у твоєму власному просторі, пам’ятати просте задоволення від випікання власноруч хліба і миття своїх тарілок. Це те, що забули твої друзі на вищих щаблях. Це робить їх менш людяними.

Він сидів за кухонним столом, відхилившись назад в кріслі з бамбукового ламінату, яке було настільки зачовганим що бамбук став схожим на морений горіх. Дві світлі лінії на темній шиї що їх ледь помітно під білим пухом щетини, були слідами видалення пухлини. Волосся стало рідкішим, а лоб вужчим з тих пір як він узяв з нею шлюб. Сонце недільного ранку сяяло, заливаючи стіл променями.

- Це лайно, - відповіла дружина, - через те що ти сам вважаєш за краще жити мов брудний фермер, не робить Еррінрайта, Ласа чи будь-кого з них менш людяними. Існують будинки менші за цей, що в них животіють шестеро родин, і от в цих-то будинках люди в сотні раз ближче до скотини аніж ті, з якими я працюю.

- Ти справді так вважаєш?

- Звісно вважаю. Інакше чому б мені щоранку ходити на роботу? Якщо ніхто не витягне цих напівдиких виродків з їх нетрів, то кого ти, університетський типе, вчитимеш?

- Чудова точка зору, - прокоментував Арджун.

- Їх робить дикими відсутність йобаної медитації. Маленькі будиночки це тобі не люкс, - відповіла Авасарала, зробила паузу а потім продовжила, - маленькі будиночки і купа грошей, можливо.

Арджун посміхнувся їй. Його посмішка була найгарнішою. Вона помітила що посміхається йому у відповідь, хоч інша половина її свідомості у цей же час воліла насупитись. Знадвору напівголі Кікі і Сурі верещали і копирсалися у траві. Їх нянька йшла на півкроку за ними, підпершись рукою, немов тамувала біль у боці.

- Великий двір це розкіш, - додала жінка.

- Атож.

Сурі влетіла через задні двері широко усміхаючись, і з руками в землі.

- Нані! Нані! Дивись, що я знайшла!

Авасарала поворухнулась у своєму фотелі. На долоньці її внучки ворушив рожевими і брунатними кільцями дощовий черв’як, вологий як і земля, що сипалася з рук Сурі. Жінка перетворила обличчя на маску здивування і втіхи:

- Це чудово Сурі. Ходімо на вулицю і покажи свої нані де ти це знайшла.

Двір пахкотів зрізаною травою і свіжим грунтом. Садівник – худий чоловік, на роки ледь старший, аніж міг бути її син – стояв навколішки вириваючи траву руками. Сурі рвонула в його бік, і Авасарала рушила за нею. Коли вона підійшла ближче, садівник кивнув, але приводу говорити не було. Сурі і вказувала і жестикулювала і переказувала велику пригоду по пошуку черв’яка у грязюці так, начебто це була найепічніша історія. Кікі тихецем підійшла збоку і взяла нані за руку.

Вона любила свою маленьку Сурі, але у особистій бесіді, чи тільки для Арджуна – вона вважала Кікі найрозумнішою з її онучок. Тиха, але чорні оченята були світлими і вона могла змімікрувати