Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Вона підтиснула вуста, не зводячи з нього своїх небесно-блакитних очей. А потім квапливо, так немов чекала, що її вдарять по губах, мовила:

— Чоловік із намальованим лицем.

Вона не відводила безпорадних очей, очікуючи на реакцію.

— Як ви сказали? — Андрій подумав навіть, що йому почулося.

— Із намальованим лицем… — стиха повторила дівчина.

— І де ви його бачили?

Короткий дивний погляд кудись у куток палати і знову на нього. Андрюха машинально повернув голову — крихітна мийниця, квадратне дзеркало над нею, облущена зелена фарба на стіні, швабра, відро. Нічого більше.

— Ви не вірите мені, — відповіла дівчина.

— Якраз навпаки! Позавчора я сам бачив чоловіка в такій масці. Але далеко звідси, і я поки що не розумію зв’язку, але…

— То ніяка не маска! — несподівано імпульсивно заперечила Гала.

— Цілком може бути! — палко запевнив Андрій, злякавшись, що вона замкнеться й перестане говорити. — А чи могли б ви докладніше розповісти, як оцей тип… З намальованим лицем… Як він повідомив вас про смерть дочки?

Він сів на самий краєчок ліжка, подавшись уперед, боячись проґавити бодай звук. Вона зітхнула, не зводячи погляду зі звичайного прямокутного дзеркала над мийницею. В її очах темнів важкий, гнітючий морок.

— Мені весь час здається, він десь поруч…

— Тут точно нікого немає, — посміхнувся Андрій. — Повірте мені.

Він підвівся, загорнувшись у ковдру, підбадьорливо їй усміхнувся, проляпав босоніж до мийниці. На крані не було вентиля, зате на металевій раковині лежали старі пасатижі. Він гмикнув.

Відкрутив із їхньою допомогою кран — вода була іржава, і вмиватися він передумав. Потім демонстративно зазирнув у дзеркало. Над правим оком бордовим синяком темніла здоровецька ґуля, чоло і щоки сполосовані дрібними подряпинами.

— Ось бачте, — мовив стиха, обережно торкаючись ґулі. — Крім нас із вами — ні‑ко-го…

Вона скрикнула так раптово і голосно, аж Андрій підскочив. Гала вказувала пальцем на люстро, її рот розчахнувся в німому воланні, а нижня щелепа тремтіла, як у дитини, що плаче.

— Гало, там нікого немає, — якнайлагідніше повторив він, і знову повернувся до дзеркала, наче запрошував переконатися в цьому разом із ним.

Звідти на нього дивився здоровань, риси обличчя якого були по-дитячому невміло вималювані тлустими мазками фарби.

Андрій відсахнувся, перечепившись об щось, і, змахнувши руками, гепнувся на спину. Заторохтіло і покотилося долівкою відро. Він підскочив, кинувши очманілий погляд на дзеркало, та воно, ясна річ, відбивало тільки його перекошену пику і сполотнілу на крейду Галу.

У коридорі пролунали кроки.

— Швидше! — раптом скомандувала вона. — Швидше, поки не прийшли, дайте мені ручку! Бігом же, ну!

Вона вказувала на підвіконня. Там і справді лежали зошит і тонка металева ручка.

— Швидше! Швидше, будь ласка! — підганяла Гала, й Андрій кинувся до підвіконня, так і не спитавши себе, чому вона не зробить це сама.

— Нате!

Він простягнув їй зошит і ручку, але Гала схопила тільки ручку і рвучко відкинула ковдру — на її лівій руці були застібнуті наручники. Андрій тієї ж секунди збагнув, що впоров дурницю. І навіть подумав, що, може, встигне відібрати ручку, але час точився занадто повільно, а він досі не міг відвести погляду від наручників, що приковували її зап’ястя до металевої спинки ліжка.

Відчинилися двері, і хтось перелякано гукнув:

— Хапайте її руку!

Та Андрій не встиг.

Гала високо піднесла затиснуту в п’ястуку ручку і кілька разів щосили ввіткнула собі в шию, аж нарешті на простирадло яскравими червоними цівками бризнула кров.

— Курва! Палич! Палич, біго-о-о м!!!

Кричала довговолоса дівчина у білому халаті і з якоюсь геть недоречною хустиною на шиї. Десь у далечині загрюкало щось металеве, вочевидь розсипавшись по підлозі. Медсестра скочила вперед, наче пантера, і схопила Галу за шию, намагаючись перетиснути кровоносні судини. Але натиснула занадто близько до рани — білясті трубочки судин умить втягнулися, вислизаючи з-під пальців, і кров зацебеніла знову.

— Швидше!!! — гукнула вона в бік дверей.

— Дайте я! — Андрій рішуче відтіснив її, міцно притиснувши пальці на кілька сантиметрів далі від проколів.

Гала тут же вкусила його за передпліччя. Він скрикнув, і з силою натиснув їй на чоло, вдавлюючи в подушку, але так і не розімкнув пальців на шиї.

— Поможіть! — сказав він дівчині, й та всім тілом навалилася на брикливу Галу.

Забіг лікар у білому халаті, тримаючи в руках допотопний, іще совєцький джгут.

— Масивна кровотеча! — вигукнула медсестра.

Лікар підскочив до узголів’я ліжка, задер Галин лікоть, притиснувши руку до вуха, і почав накладати джгут, — з одного боку на шию, з іншого — довкола Галиної руки. Він робив усе, наче й правильно, але Андрій помітив, що його рухи були занадто різкі. Зрештою розсохлий джгут голосно клацнув і луснув.

— Холера! — вигукнув він, і розвів у боки руки з обривками джгута.

Гала знову спробувала вирватися, Андрієві пальці зіслизнули, і знову хлюпнула кров. Андрій затиснув рани краєм простирадла і сильно надавив. Лікар знову заходився накладати джгут. Андрій наліг на її груди коліном. Цього разу вдалося, хоча й Гала немилосердно хвицалася й намагалася кусатися.

— Є! — видихнув лікар. — Ксеня, дві таблетки хлоралгідрату і зонд! Швидко!

Ксеня втекла.

— На склянку води! — гукнув він услід.

Стало тихо. Лише Гала важко дихала. Лікар і далі обома руками притискав її до ліжка, та вона вже не пручалася. Андрій ураз усвідомив, що стоїть у трусах і футболці. Зніяковів. Накинув на плечі ковдру, що впала на підлогу. І цієї миті відчув погляд. Повернувся. Гала дивилася на нього, і її очі більше не видавалися безтямними. Навпаки — погляд був дуже осмислений. Осмислений і пронизливий.

— Я маю піти, щоб повернутися, — чітко сказала вона Андрієві. — Повернутися разом із Надійкою!

Розділ 17

Фаталіст

Гала заспокоїлася, швидко впавши в наркотичний сон. Ксенія весь час пальцями притискала їй рану, бо навіть попри джгут така кровотеча могла відновитися. Меланхолійно попискував тонометр. Навіть дивно, що тут знайшовся електронний. Лікар кудись вийшов.

— Я вибачаюся… — озвався Андрій. — Хотів запитати, чому на ній наручники…

— Щоб цілком не прив’язувати. Тут наглядати за нею особливо нема кому. А так хоча б судно могла собі взяти. Наш дільничний залишив.

— Вона злочинниця чи що?

— Самогубця, — відповіла медсестра. — Тільки серійна.

— Тобто?

— Четверта спроба.

Вона мала тихий глибокий голос і манеру говорити скрадливо, майже боязко. Чорне довге волосся, гнучка постава, тонкі вишукані кисті білих худорлявих рук.

— Мене Андрієм звуть, — представився він і всміхнувся.

— Знаю. Я вашу картку заповнювала.

— А ви Ксеня?

— А я Ксеня.

Якщо їй і хотілося потеревенити, вона цього не показувала.

Через якийсь час Андрій із лікарем сиділи в його кабінеті, де неяскраве вранішнє сонце залишало на підлозі два тьмаві прямокутники. Лікар улаштувався на єдиному стільці і курив, дивлячись у стіну. Йому було десь близько сорока. Може, й менше. Приємне розумне обличчя, ледь хвилясте темне волосся. Андрій сидів на тахті навпроти, посьорбуючи з надщербленої чашки гіркий чай.

— То виходить, відколи зникла її дочка, вона весь час намагається… — Андрій провів пальцем по шиї. — Той-во…