Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

зараз, негайно, — наполягала на своєму Роксана. — Хочеш, я покладу цю місію на свої гарні похилі плечики, — чи то з іронією, чи то всерйоз казала вона йому.

Миронович бачив, як наполегливо вона домагалася його і зовсім не соромилася своєї наполегливості, коли не сказати — нахабства.

— Я ще подумаю, — сказав твердо Вітольд. — А ти можеш іти. Ти вільна, — і залишив Роксану саму зі своїми порадами, міркуваннями, настановами і незалежними поглядами.

Вона на мить розгубилася. Адже її в житті ніхто так рішуче ще не кидав, як це вчинив з нею Миронович. Відкинув на узбіччя життя її вроду, її дотепність, її неабиякий інтелект, як гадала вона, її компанійськість. Все те, заради чого життям ризикували чоловіки, втративши голову, несли на її жертовний алтар, дозволяли витирати об себе ноги і ставати добровільними рабами її вроди. Ну що ж, хай це буде їй першим уроком.

XV

Під вечір у кабінет до Мироновича завітав сам Папа. Миронович підхопився і не знав, як йому бути: чи вийти з-за столу, чи залишитися за столом. Візит належав до досить рідкісних, якщо не сказати поодиноких, а сьогодні взагалі несподіваних:

— Сідай. У ногах правди нема.

«У твоїх словах — також», — хотілося відповісти Мироновичу, але вголос цього не сказав. Тільки вклонився і промовив:

— Дякую.

— Я до тебе прийшов ось у якій справі, — закинувши ногу на ногу, не поспішаючи розпочав президент. — Вибори передбачаються не на життя, а на смерть.

Миронович мовчав, тільки слухав, незважаючи на довгі паузи між словами Папи, ніби той вимагав від своєї правої руки якихось коментарів з першого слова.

— Важкі будуть вибори... Дуже важкі... І смертельні, — президент чи то наганяв страху на Мироновича, чи то заспокоював страшними словами себе, своє майбутнє, а може, чекав моральної підтримки Мироновича — досвідченого юриста.

— Боюсь, не всі виживуть у цій запеклій боротьбі і не всі дійдуть до фінішу... Втрати можуть бути уже й на дистанції перегонів... Чого ж ти мовчиш? — запитав нарешті він.

— Я уважно слухаю вас, — обізвався Миронович.

— Уважно слухай і мотай на вус.

— Чому ви так? Вихований співбесідник просто повинен мати такт вислуховувати того, хто говорить. Підлеглий — по службі, юрист — тим паче, за неписаним і писаним законами... А взагалі уміти слухати — не менший талант, ніж красномовно говорити, — закінчив Миронович.

— Я знаю, ти образився на мене...

«А що ж ти, сучий сину, послав мене у святкову подорож, надав мені свою і не свою яхту, влаштував медовий місяць з жінкою, яка вже була одружена, а сам тим часом сколотив передвиборний штаб майже з не відомих мені людей, а мене взагалі у той штаб не ввів», — сам собі утверджував Миронович, дивлячись прямо в очі Папі, але вголос не сказав нічого.

— Я тебе питаю: чи не так? Підлеглий зобов’язаний відповідати, вихований — тим більше, а щодо юриста, то це тобі краще знати...

Миронович не відповів. Деякий час дивився на президента. Роздумував. Не знав, що й казати. Розумів — Папа заводиться. Провокує. Зважував. На думку спала крилата фраза. Але як вона точно звучала, розгубився, забув. Почав пережовувати в умі варіанти: «інтриги мадридського двору» чи «таємниці королівського двору?». Хотілося саме цю фразу й озвучити. А що як образиться? Ну й чорт з ним. Мені вже втрачати нічого. В цьому кріслі, якщо повний президентський провал, все одно сидіти недовго. Гроші у мене є, отже — є й незалежність. Сховані вони на острові надійно. Не гірше ніж скарб капітана Флінта. Тому й скажу. Абстрактно. Може, й не точно, але доречно. Миронович і кинув фразу:

— Інтриги королівського двору?!

— Що поробиш?! — Папа сприйняв цю репліку спокійно. — Видно, уже така доля всіх королів, президентів. Без інтриг тут неможливо. Дуже вже велика ціна цих виборів. Скажу тобі відверто, як другу, як людині, якій найбільше на сьогодні довіряю. Людині, яка допомогла мені вистояти і вижити у найскрутніший час у моєму житті. Без перебільшення скажу, аби не ти — я б тоді став трупом. Політичним трупом. Не виключено — і фізичним. Не виключено. Аби не твоя тоді і моральна і юридична підтримка — я не витримав би.

Миронович згадував той історичний момент, коли на вулиці й площі вийшов електорат. На щастя, то ще не був народ. Справді — електорат. І купка політиків-кар’єристів. Папу звинувачували в усіх земних і небесних гріхах. Вішали на нього і його команду чимало собак. З високих крісел почали вилітати, як м’ячі, з поля в аут, один за одним «високопоставлені» (у лапках) достойники. Йшли масові перестановки угорі. Під час цих перестановок і потрапив у сьогоднішнє крісло Миронович — юрист міжнародної юридичної фірми «Шор і Миронович», яка входила в першу п’ятірку найбагатших фірм. Принаймні, за ліцензією. Можливо, й дипломом, що стояв у офісі і потрапляв на очі кожному клієнту. На гарному іспанському столику, зробленому під антикваріат.

Пригадував ті страшні для Папи дні і сам президент — убивство журналіста нібито за вказівкою президента. Тоді Папу хтось з підлеглих спровокував. Він уже не пригадує хто — газотрейдер Валяй чи круглопикий Вовко. Здається, Вовко. Так, Вовко. Він тоді приїхав у Залісся. А може, в Кончу-Заспу. Президент на той час якраз колекціонував резиденції всіх своїх історичних попередників, починаючи від Ярослава Мудрого і закінчуючи секретарями центрального комітету компартії. Так, на це вбивство його таки спровокував Вовко. Інші підгавкували. Лизоблюди. Він тоді лежав втомлений на широкому ліжку під стиль епохи Київської Русі. Широке дубове ліжко однакове: вздовж і впоперек. Щоправда, з сучасним дизайном.

Ліжко Ярослава Мудрого, — показав він на широкий предмет, на якому він, розкинувши руки й ноги, відпочивав. — На ньому ще лежав сам князь. Трохи реставрували і ніби його вчора витесали з дерева гуцули. Як тобі?

— Гарне ліжко. Надійне, — схвалив Вовко.

— Такою ще б влада стала, — мрійливо промовив Папа. — Ти мені вибач, Сашко, що я тебе приймаю лежачи. Катерина Друга та взагалі на нічному горщику приймала своїх міністрів. Слава Богу, у мене до цього не дійшло. Просто сьогодні достобіса втомився. Голова