Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

сіла на стілець, що стояв біля кухонного стола, опустила голову на руки й, здригаючись, беззвучно заридала.

— Тихше, тихше, — сказала м-с Герхардт. — Не треба плакати. Що він тобі сказав?

Дженні не могла одразу заспокоїтись настільки, щоб відповісти. Мати намагалася підбадьорити її.

— Не засмучуйся, — сказала вона. — Батько завжди так. А потім усе владнається.

Розділ XV

Після приїзду Герхардта на всю широчінь постали всі проблеми, пов’язані з дитиною. Герхардт хоч-не-хоч повинен був прийти до думки, такої природної для діда: адже дитина — також людина, жива душа. Він думав спочатку про себе, чи охрестили дівчинку. Потім запитав про це.

— Ні ще, — відповіла дружина, яка не забула про цей священний обов’язок, але не мала певності, чи приймуть її внучку до лона церкви.

— Ну, звичайно, ще ні! — фиркнув Герхардт; він був не дуже високої думки про побожність дружини. — Яка безтурботність! Яка невіра! Чудово, нічого сказати!

Після недовгого роздуму він вирішив, що зло треба виправити негайно.

— Дитину треба охрестити, — сказав він. — Чому вона цього не зробила?

М-с Герхардт нагадала йому, що хтось мусить бути хрещеним батьком; до того ж, щоб охрестити дівчинку, неминуче треба буде признатися, що в неї немає законного батька.

Вислухавши це, Герхардт замовк на кілька хвилин, але не така була його віра, щоб подібні труднощі могли примусити його забути про свій обов’язок. Як подивиться господь на такі виверти? Це не по-християнському, і Герхардт зобов’язаний потурбуватися про те, щоб полагодити справу. Дженні негайно повинна віднести дитину до церкви й охрестити, а він і дружина будуть хрещеними батьками: хоч не варто, мабуть, виявляти дочці таку полегкість — він просто подбає, щоб дитину охрестили, коли дочки не буде. Він обміркував це важке становище і, нарешті, вирішив, що охрестити дитину треба в один із найближчих буденних днів, між різдвом і новим роком, коли Дженні буде на роботі. Він запропонував це дружині й, діставши її згоду, висловив ще одну думку, яка турбувала його.

— У дівчинки немає імені, — сказав він.

Дженні також говорила про це з матір’ю й сказала, що їй подобається ім’я Веста. Тепер м-с Герхардт насмілилася сама запропонувати це.

— Може, назвати її Вестою?

Герхардт вислухав дружину зовсім байдуже. Потай він уже зробив вибір. У нього було про запас ім’я, яке збереглося в пам’яті з часів юнацтва і чомусь залишилося невикористаним для його власних дочок: Вільгельміна. Звичайно, він і гадки не мав про якісь там ніжності щодо внучки. Це просто добре ім’я, — і дівчинка мусить бути вдячна за нього. З неуважним і незадоволеним виглядом Герхардт запропонував свій перший дарунок на вівтар родинної любові, бо кінець кінцем це був дарунок.

— Непогано, — сказав він, забуваючи про свою байдужість. — А може, назвати її Вільгельміною?

М-с Герхардт не насмілилася перечити йому, коли вже він мимоволі змилостивився. Жіночий такт врятував її.

— Можна дати два імені, — сказала вона.

— Мені однаково, — відповів Герхардт, знову залізаючи в свою шкаралупу, з якої виліз, сам того не помітивши. — Важливо, щоб її охрестили.

Дженні з радістю дізналась про все це, бо неодмінно хотіла домогтися для своєї дівчинки усіх можливих переваг, будь то релігія чи щось інше. Вона поклала немало праці на те, щоб зразково накрохмалити й випрасувати платтячко і все, в що треба було нарядити дочку в призначений день.

Герхардт розшукав лютеранського священика з найближчого приходу — великоголового кремезного служителя церкви, педанта й формаліста — і виклав йому своє прохання.

— Це ваша внучка? — запитав священик.

— Моя, — сказав Герхардт. — Її батька тут немає.

— Так, — промовив священик, допитливо поглядаючи на співбесідника.

Але Герхардта не легко було збити з пантелику. Він пояснив, що дівчинку принесуть хрестити він і його дружина. Священик, догадуючись, в чому полягає скрутність становища, не став більше розпитувати.

— Церква не може відмовити в хрещенні, оскільки ви, як дід, висловлюєте бажання стати хрещеним батьком дитини, — сказав він.

Герхардт пішов, болісно відчуваючи, що тінь ганьби впала на нього, але в той же час йому приємно було усвідомлювати, що він виконав обов’язок. Тепер він віднесе дівчинку до церкви, її охрестять, і тоді з нього зніметься всяка відповідальність.

Та коли настала година хрещення, виявилося, що якась нова сила викликає в ньому ще більшу цікавість до дитини й почуття ще більшої відповідальності. Він знову слухав заповіді суворої релігії, що стверджувала найвищий закон, — заповіді, які зміцнили колись його зв’язок з рідними дітьми.

— Чи маєте ви намір виховувати цю дитину в дусі євангельської любові? — запитував священик у чорній сутані в той час, коли Герхардт і його дружина стояли перед ним у маленькій тихій церкві, куди вони принесли дитину; він задавав питання, яких вимагає обряд; Герхардт сказав: «Так», і м-с Герхардт також відповіла згодою.

— Чи зобов’язуєтесь ви, з належною дбайливістю й ретельністю скеровуючи її на шлях істинний власним прикладом і суворістю, берегти її від усякого зла й навчити коритись волі божій, як про це мовиться у священному писанні?

Герхардт слухав, і раптом в його мозку блискавично промайнула думка про те, що сталося з його дітьми: адже їх також отак хрестили. Вони також слухали його урочисту обіцянку дбати про їхнє духовне благополуччя. Він мовчав.

— Так, зобов’язуємось, — підказав священик.

— Так, зобов’язуємось, — покірливо повторили Герхардт і його дружина.

— Чи віддаєте ви обрядом хрещення долю цього немовляти в руки господа, який дарував йому життя?

— Так.

— І, нарешті, якщо ви готові від щирого серця заявити перед богом, що віра ваша міцна і обітниці ваші непорушні й підказані серцем вашим, стверджуйте це перед лицем господа, сказавши: так.

— Так, — повторили вони.

— Хреститься дитина Вільгельміна-Веста, в ім’я отця і сина й святого духа, — закінчив священик, простягаючи руку над немовлям. — Помолимося.

Герхардт схилив свою сиву голову і заходився побожно повторювати про себе слова молитви.

Слухаючи ці урочисті слова, він відчув велику відповідальність за крихітне знедолене створіння, що лежало на руках його дружини, відчув, що мусить дбати про внучку, що він відповідатиме за неї перед самим богом. Він побожно схилив голову, і, коли служба закінчилася й вони вийшли з церкви, у нього не знайшлося слів, щоб висловити свої почуття. Він вірив глибоко й пристрасно. Бог був