Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

лілові шкарпетки, і отець Кіхот пошкодував, що не вибрав тоді в Мадріді вовняні. Під височезним склепінням собору, в потоці світла, що, наче погляд Божий, вливалось у сто двадцять вікон, він відчув себе карликом. Навіть не карликом — манюсінькою комашкою на скельці мікроскопа. Отець Кіхот швидко подавсь до бічного вівтаря й укляк на коліна. І завагався, не знаючи, як почати. Проказав був подумки: «Дякую тобі…» — але ці слова здались пустими, як луна, — він не почував удячності за свій порятунок. Може, коли б у нього влучила куля, мав би за що дякувати, бо то був би кінець. Його тіло відвезли б назад до Тобосо, і він знов опинився б удома, замість відбувати й далі цю безглузду прощу… Навіщо? Куди?

Марні потуги молитися видались йому гайнуванням часу, отож він облишив свої спроби, а натомість став змушувати себе ні про що не думати, ні на що не зважати, зануритись у цілковиту безмовність — і через якийсь час таки відчув себе на порозі Нічого, до якого лишився всього один крок. Потім його почав турбувати великий палець лівої ноги, якому особливо дошкуляв холод від кам'яних плит собору, і отець Кіхот подумав: «Порвалася шкарпетка». Ті нейлонові шкарпетки — і чому він не купив вовняних? — виявилися не вартими високої ціни, яку він сплатив за них у пишному салоні під крильцем „Opus Dei“.

Отець Кіхот перехрестився й повернувсь до Санчо.

— Добре помолилися? — спитав той.

— Зовсім не молився.

Вони залишили Росінанта на стоянці й рушили навмання вулицями міста. Трохи збоку від Бурго-Нуево на очі їм трапилася взуттєва крамниця. Гарячі плити тротуару пекли отцю Кіхотові ноги, а дірка в лівій шкарпетці, з якої витикався великий палець, стала помітно більша. Крамниця була зовсім невеличка, і власник здивовано поглянув на ноги отця Кіхота.

— Мені потрібні чорні черевики тридцять дев’ятого розміру, — сказав отець Кіхот.

— До ваших послуг, сідайте, будь ласка.

Крамар видобув пару черевиків і став перед ним на коліна. А отець Кіхот подумав: «Я наче статуя святого Петра в Римі. Може, ще поцілує мій великий палець?» — І засміявся.

— Що вас так насмішило? — спитав мер.

— Та ні, нічого. Одна думка.

— Бачите, ваша превелебносте, яка м’якенька і тонка шкіра.

— Я не єпископ, — сказав отець Кіхот, — тільки монсеньйор, хай простить мене Господь.

Крамар насунув йому черевика на ногу в цілій шкарпетці.

— Якщо монсеньйор зволить ступити кілька кроків…

— Я вже ступив у Леоні куди більше кроків. Тротуари у вас тверді.

— Та певне, що тверді, монсеньйоре, як ходити без черевиків.

— Ці черевики дуже зручні. Я візьму їх.

— Вам загорнути чи так у них і підете, монсеньйоре?

— Звісно, що в них. Ви гадаєте, мені хочеться ходити босоніж?

— Я думав, може… Ну, може, ви наклали на себе єпітимію…

— Ні, ні, на жаль, я не такий святий.

Отець Кіхот знову сів, виставив перед крамарем ногу з голим великим пальцем, і той обережно й навіть з деякою шанобливістю заправив палець у шкарпетку, а тоді назув черевик. Як видно, йому ще ніколи не випадало мати справу з голим пальцем, що належав би монсеньйорові.

— А інші черевики? Монсеньйор не бажає їх загорнути?

— Які ще інші?

— Ті, що монсеньйор скинув.

— Я їх не скидав. Вони самі скинулися, — сказав отець Кіхот. — Я навіть не знаю, де вони. Тепер уже, мабуть, далеко звідси. Та вони однаково були вже старі. Багато гірші за оці.

Крамар провів їх до дверей. А там попрохав:

— Поблагословіть, отче.

Отець Кіхот накреслив у повітрі хрест і щось пробурмотів. А коли вони вийшли на вулицю, зауважив:

— Надто він запопадливий, не люблю таких.

— Та й обставини були незвичайні, отож боюся, що він нас запам’ятає.

Ідучи назад до Росінанта, вони натрапили на пошту. Отець Кіхот зупинився й сказав:

— Чогось мені неспокійно на душі.

— І то недарма. Якщо того негідника, котрого ви врятували, схоплять і він заговорить…

— Та я не про нього. Я подумав про Тересу. В голові наче дзвін б’є, віщуючи щось лихе. Нас же так довго там немає.

— Чотири дні.

— Не може бути. А здається, щонайменше місяць. Дозвольте я зателефоную.

— Ну гаразд, але покваптеся. Чим скоріше ми заберемось із Леона, тим краще.

До телефону підійшла Тереса. Отець Кіхот не встиг і слова сказати, як вона з люттю в голосі випалила:

— Отця Еррери нема, і не знаю, коли буде! — І поклала трубку.

— Щось таки негаразд, — зауважив отець Кіхот. Тоді знову набрав номер і цього разу перший сказав: — Тересо, це я, отець Кіхот.

— Хвалити Бога, — озвалася Тереса. — Де ви?

— У Леоні.

— А де це?..

— Даремно ви їй сказали, — мовив мер.

— Що ви там робите, отче?

— Розмовляю з тобою.

— Отче, з єпископом таке діється…

— Він що, захворів, бідолаха?

— Він страшенно лютує.

— А що сталося, Тересо?

— Він уже двічі дзвонив отцю Еррері. І обидва рази вони балакали по півгодини, навіть не думаючи, скільки це коштує.

— Про що балакали, Тересо?

— Та про вас же. Казали, що ви з’їхали з глузду. Що вас треба запроторити до божевільні, аби врятувати честь церкви.

— Але чому? Чому?

— Жандарми вас по всій Авілі шукали.

— Я не був у Авілі.

— Вони знають. Казали, що ви у Вальядоліді. І що ви помінялись одежею з червоним мером, щоб утекти.

— Це неправда.

— Вони думають, що ви пристанете до тих скажених басків.

— А звідки ти про все це знаєш, Тересо?

— Ви що думали — вони розбалакуватимуть по вашому телефону, а я не залишу кухонні двері відчинені?

— Ану дай я поговорю з отцем Еррерою.

— Тільки нічого йому не викажіть, — застеріг Санчо. — Нічого.

— Отця Еррери нема, — відповіла Тереса. — Ще вчора вдосвіта подавсь до єпископа. А єпископ так розходився, що не диво буде, як він надзвонить на вас самому святому отцю. Отець Еррера казав мені, буцімто святий отець страшенно схибив, що призначив вас монсеньйором. А я йому сказала, що це богохульство. Святий отець не може схибити.

— Та ні, може, Тересо. Трохи схибити може. Мабуть, треба мені зараз же вертатися додому.

— Не можна вам додому, отче. Ті жандарми вас миттю злапають і будете доживати віку в божевільні.

— Але ж я анітрохи не божевільніший за отця Ерреру. Чи й за єпископа, коли на те пішло.

— А вони виставлять вас як божевільного. Я чула, отець Еррера казав єпископові: «Треба тримати його далі від біди. Задля добра церкви». То ви не вертайтесь, отче.

— До побачення, Тересо.

— А ви не вернетесь?

— Я маю подумати, Тересо. — І вже