Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

до мене сповідатися й чесно розказав про причини своїх злочинів, я б, напевне, наклав на нього десять днів молитви з чотками, дарма що в Тобосо нікого ще так суворо не карав. Пригадайте-но, що сказав мій предок галерним рабам перед тим, як визволити їх. «Є на небі Бог, і він не промине нагоди покарати зло й винагородити добро, а людям шляхетним не годиться бути катами інших людей». Це добра християнська доктрина, Санчо. Молитися десять днів, перебираючи чотки, — доволі сувора покара. Ми не кати й не допитувачі. Добрий самарянин не розпитував пораненого бідолаху — того, що втрапив до рук розбійників, — про його минуле, перед тим як допомогти йому. А той чоловік, можливо, був митарем, і розбійники лише забрали назад те, що він з них злупив.

— Поки ви тут проповідуєте, монсеньйоре, наш поранений бідолаха, мабуть, уже духу пускається без повітря.

Вони поквапилися до машини і знайшли втікача у досить жалюгідному стані. Фальшиві вуса, намокнувши від поту, відклеїлись і ледве трималися на верхній губі. На його щастя, він був тендітної будови і, скулившись, легко вмістився в тому невеличкому притулку, що його міг надати Росінант.

А проте, коли його випустили з багажника, він почав обурено ремствувати.

— Я вже думав, що задихнуся в цій скрині. Де це вас носило стільки часу?

— Ми робили для вас усе, що могли, — сказав отець Кіхот, майже тими самими словами, що й його предок. — Ми вам не судді, але ваше сумління мало б підказати вам, що невдячність — це ганебний гріх.

— Ми зробили для тебе куди більше, ніж ти заслуговуєш, — докинув Санчо. — А тепер забирайся геть. Жандарм подався в той бік. Раджу тобі триматися полів, поки дійдеш до міста й загубишся в ньому.

— Як це я можу йти полями в таких черевиках — вони ж геть розвалюються, — і як мені загубитись у місті з дірою від револьверної кулі на штанях?

— Ти ж пограбував банк. Можеш купити собі нові черевики.

— Хто сказав, що я пограбував банк? — Утікач вивернув порожні кишені. — Можете мене обшукати, — додав він. — А ще називаєте себе християнами.

— Я не називаю, — сказав мер. — Я марксист.

— Та й поперек у мене болить. Кроку ступити не можу.

— Я маю в машині трохи аспірину, — сказав отець Кіхот. Тоді відімкнув машину й став порпатись у шухлядці. За спиною в нього почувся кашель — раз і другий. — Я маю і таблетки від кашлю, — мовив він. — Це вас, мабуть, протягло в багажнику. — А коли обернувся з ліками в руці, то, на свій превеликий подив, побачив, що грабіжник наставив на нього револьвер. — Облиште, не можна цілитися зброєю в людей, — сказав отець Кіхот. — Це небезпечно.

— Який у вас розмір черевиків? — запитав грабіжник.

— Та навіть не пам’ятаю… Здається, тридцять дев’ятий.

— А в тебе?

— Сороковий, — відказав Санчо.

— Скидайте свої, — звелів грабіжник отцю Кіхотові.

— Вони ж такі самі ветхі, як і ваші.

— Не сперечайтеся. Я б забрав і ваші штани, якби підійшли. А тепер поверніться обидва спиною до мене. Спробуйте хтось поворушитися — обох пристрелю.

Отець Кіхот сказав:

— Не розумію, чому ви пішли грабувати банк, — якщо так воно й було, — в таких ветхих черевиках.

— Не ті взув, помилився, ось чому. Тепер можете обернутись. Залазьте на переднє сидіння, обидва. Я сяду ззаду і, якщо ви десь чомусь зупинитеся, враз стрілятиму.

— Куди ж ми маємо тебе везти? — спитав мер.

— Висадите біля собору в Леоні.

Отець Кіхот не без труднощів вивів машину заднім ходом від річки на дорогу.

— Дуже кепський з вас водій, — зауважив грабіжник.

— Та це не я винен, а Росінант. Не любить він задкувати. Боюся, чи вам не тісно там з усіма тими пляшками. Може, я зупинюсь, і перенесемо ящик назад у багажник?

— Ні. Їдьте далі.

— А що сталося з вашою «хондою»? Жандарм сказав, що ви її покинули.

— Бензин скінчився. Забув заправити бак.

— Не ті черевики взули. Забули про бензин. Виходить так, що сам Господь був проти ваших планів.

— Ви не можете їхати швидше?

— Ні. Росінант дуже старий. Якщо наддати до сорока кілометрів, він може розвалитись. — Отець Кіхот поглянув у дзеркальце й побачив націлений на нього револьвер. — Краще б вам заспокоїтись і опустити зброю, — сказав він. — Росінант часом поводиться, наче верблюд. Досить йому добряче брикнути — і ця ваша штука вистрелить сама собою. І навряд чи вас потішить ще одна смерть на вашому сумлінні.

— Про що це ви говорите? Що означає «ще одна смерть»?

— Я говорю про отого бідолаху в банку, якого ви застрелили.

— Нікого я не застрелив. Не влучив.

— Ось бачите, Господь Бог таки чимало зробив, щоб уберегти вас від тяжкого гріха, — сказав отець Кіхот.

— Та й ніякий то був не банк. Магазин-самообслуга.

— Жандарм казав — банк.

— Авжеж, вони й громадську вбиральню назвуть банком. Щоб поважніше звучало.

Коли в’їхали до міста, отець Кіхот помітив: щоразу, як він зупиняється перед світлофором, револьвер позад нього зникає. Певно, він міг би вискочити з машини, але цим наразив би на небезпеку життя Санчо, і якби підбурений ним грабіжник удався до насильства, отець Кіхот мусив би поділити з ним його гріх. Та й стати знаряддям у руках світського правосуддя йому зовсім не хотілося. Отож він відчув неабияку полегкість, коли вони під’їхали майже до самісінького собору, не зустрівши дорогою жодного жандарма чи карабінера.

— Я погляну, чи безпечно навколо, — сказав отець Кіхот.

— Тільки спробуйте мене виказати, — погрозив грабіжник, — і я пристрелю вашого приятеля.

Отець Кіхот відчинив дверці машини.

— Все гаразд, — мовив він. — Можете йти.

— Якщо збрехали, — застеріг його грабіжник, — перша куля — вам.

— У вас одвалилися вуса, — сказав отець Кіхот. — Онде прилипли до вашого черевика… цебто до мого.

Вони провели поглядами грабіжника, аж поки той зник з очей.

— Добре, хоч не напав на мене, як ото галерні раби на мого предка, — сказав отець Кіхот.

— Посидьте в машині, а я піду куплю вам черевики. Тридцять дев’ятий, ви сказали?

— А може, якщо ви не проти, ми спершу зайдемо до собору? Надто вже великого напруження коштувало мені стримувати Росінанта від вибриків. Якби той бідолаха вбив нас, його таки спіткало б справжнє лихо. Мені хочеться просто посидіти трохи в холодку… ну, й помолитися. Я вас довго не затримаю.

— Я думав, ви тільки те й робили, поки їхали.

— Атож, я молився… але за того бідолаху. А тепер хотів би подякувати Богові за наш порятунок.

Холод від кам’яної підлоги враз пронизав йому ноги крізь