Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

    — У мене пістолет, — каже вона мені. — Він заряджений та готовий до стрільби. Тож, дуже не раджу смикатись, кричати чи намагатися вирватись. Якщо будеш розумничкою, з тобою все буде добре. Ти мене зрозуміла?

    Я мовчу. Бо буквально заціпеніла, вкрай розгубилася й наче втратила здатності до будь-яких свідомих дій. Відчуваю, як мене накриває якась незрозуміла апатія та байдужість. Моя свідомість починає збоїти та підвисати, як неналаштований належно телевізор: картинка то згасає, то зʼявляється. 

    Пітьма огорта і мене не пита…

  — Ірино, ти мене розумієш? — десь здаля доноситься до мене її голос. — Кивни, якщо так.

    Я слухняно киваю. 

   — Добре. Просто роби те, що я тобі кажу і все буде добре. Зараз йдемо на вулицю. Просто йди зі мною!  

    Ноги підкошуються і я починаю опускатися вниз. 

     Де моє тіло? 

    — Чорт! — тихо вилаялась дівчина з пістолетом. — Допоможи мені! — звертається вона до свого напарника. Він підхоплює мене з іншого боку й вони разом ставлять мене на ноги. 

    — Іро, якщо хочеш жити, мусиш йти, — говорить дівчина. — Просто перебирай ногами. ОК? 

     Я киваю. Відчуваю, що ось-ось втрачу свідомість. Але мені до того байдуже. Мені взагалі до всього байдуже. В голові порожнеча. Я геть нічого не відчуваю. Наче все це не зі мною. Наче я просто сторонній глядач. 

     Дівчина з пістолетом щось там ще говорить, але мені не цікаво. 

     Я падаю в прірву.

   Раптом відчуваю дотик чогось холодного та мокрого до мого обличчя. Це хлопець вмиває мене холодною водою. Маленька крихта усвідомленого світосприйняття повертається.

    Артем! Де ти, в біса? Де ти, коли так мені потрібен?! 

    Мої нападники про щось швидко перемовляються. Потім підхоплюють мене з обох боків під руки, пістолет сильніше тисне мені в бік, дівчина маскує його у складках своєї оверсайз сорочки й ми виходимо з туалету. Вони кудись тягнуть мене пустими коридорами. Ніде ні душі. Відчуваю, як мене накриває, мов туманом, безпорадною слабкістю. Кожен крок, як подвиг. Ноги просто залізобетонні. 

   — Ірка, яке ж ти дурне! — раптом каже з дещо нервовим смішком дівчина з пістолетом й сильніше тисне ним мені в бік. — Казала ж тобі: “Не треба воно тобі! Не зараз так точно.” Хто б мене слухав! Йди вже, нещастя!

    Я чую, що вона говорить, але не розумію змісту. Раптом крізь туман майже непритомного стану я побачила знайому міцну постать. Артем йшов нам назустріч. За ним рухався якийсь чоловік. Наче. Я не впевнена. 

    Поява Артема подіяла на мене так наче мені дали нюхнути нашатирю. Я мимоволі  рвонулась до нього. Мої руки з обох боків затиснули, наче в сталевих лещатах.

    — Ірка, ну, куди ти? Давай, подруго, уже майже дійшли! Не пались ти так, бо бути біді,  — сказала мені дівчина, посміхнулася Артему й стенула плечима, мовляв, ну, отаке буває!

    Він посміхнувся їй у відповідь та… пройшов повз. Попри всю мою апатію, байдужість та майже непритомність відчула болючий укол прямо в серце. Тільки що мене зрадив той, хто повинен захищати. Злякався і зрадив! Надії на порятунок більше немає. Ноги підкосилися і я втратила свідомість.

   Коли я прийшла до тями, то не відразу про це здогадалася. Було геть темно. На очі щось давило. Я не відразу зрозуміла, що це повʼязка. Дико хотілося пити, сильно боліла голова, руки були звʼязані за спиною. Було настільки погано, що на початках страху я якось не відчувала. Просто лежала на чомусь мʼякому (здається, це був матрац) на підлозі, куди мене кинули мої викрадачі. Усвідомлення того, що саме зі мною трапилося, приходило дуже повільно. Періодично я провалювалась у якийсь непевний стан, наче між двома світами.

   Саме під час такого провалу до мене зайшли якісь люди. Правда, я була геть не певна, що вони не витвори мого змученого та дезорієнтованого мозку. Здається, вони знімали мене на камеру. Я не сильно прислухалась до них. Навіть на це не було сил. Єдине, на що я спромоглася — це прошепотіти:

    — Пити! Прошу, дайте води. 

    Води мені дали. Я випила маленьку пляшечку, здається, за пару ковтків. 

    Це допомогло. Стало ліпше. Але в міру того, як свідомість поверталася до мене, анестезія переставала діяти. Перше, що я чудово відчула це, що таке звʼязані за спиною руки. Попри оніміння найменший рух приносив біль в плечах.

    А ще ставало все більш зимно, що не дивно, адже я була лише у легенькому топі з відкритими плечима. Моя куртка лишилася на стільці в аудиторії. Разом з сумкою та телефоном. Від холоду вся моя шкіра вкрилася сирітками і я ніяк не могла перестати дрижати.

     Мабуть, я в якомусь підвалі. Й пахне відповідно.

     Час тягнувся убивче довго.

   Коли стало, здавалося, абсолютно нестерпно, двері відчинилися й у підвал хтось зайшов. Я вся перетворилася у слух.

    Судячи з кроків, це був чоловік. Наче один. Він підійшов до мого матраца і якийсь час просто мовчки стояв. Мабуть, розглядав мене. Я закрутила головою, прислухаючись, й спробувала сісти. Той, хто зайшов все ще мовчав. Якоїсь миті мені навіть здалося, що його тут вже немає. З третьої спроби мені вдалося сісти. Раптом він заговорив — низьким голосом, дуже виразно, педантично підкреслюючи кожне слово.