Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

Глава 10.

   Цей день починався як тисячі інших до нього. Геть нічого незвичного. Все як завжди: прокинулася, причепурилася, поснідала, випила своє “відерце” вранішньої кави, не забула подіставати Артема.

   Він як завжди вдавав, що він крутіший, ніж Чак Норріс та Ван Дам разом взяті.  Такий собі суцільний незворушний спокій. Мовляв, хто ти така, щоб я на тебе витрачав свої нервові клітини.

   Але я була налаштована рішуче й не могла дочекатися закінчення першої пари, щоб як слід відірватися на Артемі. Це стало моїм особливим задоволенням. Інколи мене щиро дивувало, чому він все це терпить. Розумію, робота. Проте…

   А ще через нього мені стало складніше вчитися, бо це достобіса трудомісткий процес діставати когось на постійній основі. Інколи це суцільна імпровізація, але інколи треба добряче покрутити мізками, аби вигадати, щоб таке втнути, щоб мого персонального охоронця дійсно пробрало. От і відволікаюсь на парах. Як наслідок страждає навчання.

     Але повернімося в аудиторію академії мистецтв. Сьогодні у мене був творчий настрій. Я вирішила присвятити Артему поему. Ну, як поему. Щось типу, 

 

Поклав у штанці,

Артем два гостинці,

А вони колючі,

І його замучили!

 

   Так, я знаю, як це звучить, тож цей варіант поки що відкинула, й зосередилась на чомусь більш прийнятному для людей, яких вже не візьмуть в дитсадок, бо надто старі.

   Я саме перебирала в голові якісь смішні й максимально придуркуваті рими до імені Артем, коли в аудиторію зайшла Леся, секретарка з нашої кафедри, й попросила мене прямо зараз зайти до них, бо дуже треба.

    Артем відразу скинув руку й попросив дозволу вийти, ще до того як Леся встигла договорити. Наша викладачка Галина Павлівна трохи здивовано глянула на нього, мовляв, що за поспіх такий, але дозволила. Він підвівся й пішов до виходу, навіть не подивився на мене. Слідом за ним відразу вийшла вічно заклопотана Леся. 

    Галина Павлівна звернулася до мене:

   — Що ж! Якщо вже аж така потреба, що не можна почекати до кінця пари, то йди, Іро. 

    Тільки-но я опинилася за дверима аудиторії, як буквально наткнулася на Артема. Він чекав на мене. Мені здалося, він був дещо напруженим. А може й не здалося, бо він сказав:

   — Ірино, будь ласка, залишся поки тут. Просто постій біля дверей аудиторії та почекай мене. Нікуди не йди. Ні з ким не розмовляй. Якщо побачиш незнайомих людей, відразу зайди в аудиторію і не виходь звідти, поки я не повернуся. Ти зрозуміла?

   (Як же він мене дістав зі своєю конспірологією! Знову щось собі понавигадував.)

   — Мене просто попросили зайти на кафедру, — як геть нетямущому взялась пояснювати я йому. — Це нормально. В цьому немає нічого небезпечного. Якби ти вчився у виші, ти б це знав. Тож… Чому б нам просто разом не сходити на кафедру? Навіщо всі ці незрозумілі перестороги?

    — Просто зроби, як я прошу. Немає часу пояснювати. Залишся тут й дочекайся мене. Добре?

   Артем був вкрай серйозний, говорив досить різко та уривчасто.

   Я, зрозуміло, геть не розділяла ці його надумані тривоги. Мені навіть здалося, що він просто набиває собі ціну. Але я все ж вирішила з ним не сперечатися й просто кивнула у відповідь. 

    — Будь ласка, залишайся тут! — сказав Артем й поспішив у бік кафедри. 

   Що я вам мушу сказати: я слухняно стояла біля дверей аудиторії, хоча й геть не розуміла на хворобу. Минула хвилина, дві, пʼять, можливо, десять. Артема не було.

    Я почала дратуватися. Й де його носить? Уже б повернулися, аби не оці його незрозумілі прибабахи! Вже думала самостійно йти на кафедру, але все ж не наважилась аж на стільки порушити нашу домовленість. Обізвала Артема про себе чортовим параноїком й вирішила поки сходити в жіночий туалет, благо він був зовсім поруч і навряд чи там на мене чекає засідка. 

   Обережно зазирнула, прислухалась, перш ніж зайти; огледіла все навколо, як заправдашня розвідниця в тилу ворога. “Мата Харі, хай тобі!” — посміхнулася сама до себе. Все було добре. Ніде нікого. Я швиденько сходила в туалет й поспішила повернутися.

  Коли відкрила дверці кабінки, буквально врізалась в дівчину, що стояла прямо перед ними.

    — Ой, вибачте! — автоматично відреагувала я.

    — Нічого страшного, — посміхнулась вона мені. — Моя вина. 

   Я посміхнулась їй у відповідь та рушила до умивальника. Далі все сталося так швидко, що я навіть не встигла нічого зрозуміти.

   Чиїсь міцні руки схопили мене, притисли до чоловічих грудей спиною та закрили рота широкою долонею, у якій був затиснутий шмат тканини, просочений якоюсь рідиною із солодкуватим присмаком та яскраво вираженим ефірним запахом. Я мимоволі зробила декілька глибоких вдихів. Голова відразу закрутилась, накотилась слабкість, серце забилося вдвічі швидше. 

    — Досить! Не переборщи! А то ще гепнеться тут без свідомості, — чую жіночий голос й відразу відчуваю, як щось тверде боляче вперлося мені в бік. Тканину від мого обличчя забрали. Я відчула, як мене міцно схопили за руку. Це та сама дівчина, з якою я тільки-но розмовляла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍