Ема Ноель - Моя зухвала, Ема Ноель

Глава 17

Схоже, відірвалася. Погоні немає, отже, охоронець зателефонував Руслану й той підтвердив, щоби він мене відпустив. Хоча, ймовірніше, телефон просто розбився об асфальт, і поки охоронець зрозумів, що сталося, мене вже і слід прохолов. Неповороткий він, я вже говорила.

Бреду вулицею, намагаючись віддихатися. Чудовий у мене видався день народження. Спасибі тобі, Руслане. Вісімнадцятиріччя вдалося на славу. Сюрприз просто прекрасний. Влаштував свято. Досі в голові не вкладається, як можна було так вчинити? Напевно, багатії всі такі. А я ж і справді дивилася на нього крізь рожеві окуляри.

— Якщо я тебе обману, я сам собі ніколи цього не пробачу. Ти скарб, який потрібно берегти від усіх. Навіть від себе самого, — слова, які він мені сказав, дивлячись в очі. Брехня, сказана в обличчя. Як же це підло. Я настільки розчарована, розбита, що хочеться просто втекти куди далі, щоби більше ніколи його не бачити.

Що я й роблю. Йду. Іду, озираючись на всі боки з однією метою: не попастися йому на очі. Аби не зустріти випадково. Не знаю, як би він відреагував, побачивши мене цього разу. Можливо, просто проїхав би повз. А може, знову згріб би, як паршиве кошеня, і потягнув би у свою нору.

Або ще гірше, почав би знову брехати, нашіптувати гарні казки хрипким голосом, і я б повірила. Цього я боюся найбільше. Я стаю занадто слабкою поряд із ним, і тільки злість іноді допомагає триматися.

— Гей, дівчино, вас підвезти? — чую незнайомий жіночий голос поруч.

Я так заглибилася у свої думки, що навіть не помітила, що поруч їде автомобіль. А якби це був Руслан? Як можна бути такою неуважною?

Дивлюся на дівчину. Вона мило всміхається й не виглядає небезпечною. В автомобілі більше нікого немає. Але все одно, краще відмовитися. Я її не знаю і…

І бачу як назустріч мчить автомобіль Руслана.

Чорт!

Стрибаю в автомобіль незнайомки на заднє сидіння і швидко зачиняю за собою двері. Пригинаюся, щоби Руслан мене не помітив. Він проїжджає повз саме в ту мить, коли незнайомка теж рушає з місця, з підозрою поглядаючи на мене.

— Щось сталося? — питає, коли я вилажу з укриття.

— Так, сталося. У мене сьогодні найгірший день у житті. І день народження одночасно, — буркочу, — тож я не здивуюся, якщо ти виявишся психопаткою маніячкою, яка викрадає довірливих дівчат, пропонуючи їх підвезти.

Незнайомка з мить розглядає мене у вікно заднього виду, а потім починає сміятися.

— Ні, я нікого не викрадаю, — відповідає, усе ще всміхаючись. — Але якщо ти боїшся, можу зупинитися і випустити тебе, — вона починає пригальмовувати.

— Ні! Усе гаразд, — відповідаю. — Поїхали.

Мені лише б якомога далі від Руслана.

Дівчина набирає швидкість, усе ще кидаючи на мене здивовані погляди. Схоже, це вона мене побоюється, а не навпаки.

— Вибач за мою нетактовність, але може скажеш, що трапилося і від кого ти ховаєшся? — питає вона.

— Від колишнього, — відповідаю.

— Оу. То це був він? — киває назад, у бік автомобіля Руслана, який давно зник із поля зору.

— Можливо, — відповідаю невизначено.

Кілька хвилин ми їдемо в тиші. Після дівчина кидає на мене короткий погляд і питає:

— А тобі куди?

Хм, чим далі, тим краще.

— А куди ти їдеш? — питаю замість відповіді.

— В Одесу.

Чудово. Сусідня область для початку підійде.

— Мені підходить. Тільки заплатити мені нічим, — говорю прямо.

— А, так я ж не заради грошей запропонувала. Їхати довго, одній нудно. Я буду рада компанії, — каже, постійно шукаючи мій погляд у дзеркалі заднього виду.

— Супер, — коротко відповідаю.

— Можна запитати? — знову дивиться на мене. Киваю, погоджуючись. — Твій колишній зіпсував тобі день народження?

— Ага. Виявилося, що в нього є дівчина. Забув уточнити таку маленьку деталь, — кажу їй скорочену версію. Не вважаю за потрібне розповідати подробиці абсолютно незнайомій людині.

— От козел! — каже з пересердя. — Знаєш, у мене теж такий один був. Так знаєш, що я потім із ним зробила? Він не знав, що мені відомо про його походеньки. Так от, я його роздягнула, а потім голим виставила за двері, — сміється незнайомка, — на все життя запам’ятав урок. Картоном зі сміттєвого бака прикривався. До речі, я Діана, — дівчина посміхається, виглядає щиро.

— Кіті.

Дівчина здивовано здіймає брови.

— Кіті? — перепитує.

— Катерина, — кажу, і самій звучить різко до скрипу в голові. — Мені не подобається, як і скорочене, Катя. Мені ще в дитинстві дали прізвисько Кіті, так воно і прилипло на все життя, — дівчина киває, почувши мої пояснення.

Так мене називав брат. Казав, що я прутка і вертка, мов та кішка, і така ж вільнолюбна. І так називав Руслан… 

— Ну, мене можеш кликати Діна, або Дана. Без різниці, — стенає плечима. — А знаєш, Кіті, — веде далі вона, — якщо в тебе сьогодні день народження, ми могли б його відсвяткувати як слід. А в Одесу поїдемо завтра, якщо ти не поспішаєш. Я ж розумію, як це, бути обманутою, та ще й у такий день, — закочує очі. — Без задньої думки. Просто якщо ти хочеш, ми могли б відірватися, чисто в дівчачій компанії, із шампанським, танцями й поговорити душевно. Я ж була в такій же ситуації. Хлопець зрадив, друзі відвернулися, навіть поговорити ні з ким було. Вирішувати, звичайно, тобі, можемо просто дорогою поспілкуватися, можемо помовчати, а можемо послати минуле до дідька й на зло всім ворогам посміхатися й радіти життю.

Діана, схоже, ще та бешкетниця. Її пропозиція божевільна, спонтанна, може навіть у деякому сенсі небезпечна, але така приваблива.

Можливо, це саме те, що мені зараз потрібно? Раптом наші шляхи не випадково перетнулися?

— А знаєш, чому б і ні, — кажу, захопившись її ідеєю. — Одеса до завтра нікуди не дінеться.

Місто стояло до нас, постоїть без нас ще один день.

— Я знала! — радісно вигукує Діна. — Я знала, що не дарма ти привернула мою увагу! Ти така ж обезбашена, як і я! Я тобі обіцяю, що до кінця цього дня ти й імені його не згадаєш!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍