Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

ньому була смугаста сорочка від Версаче, по­верх якої він накинув лабораторний халат.

— Так, тату. Це я. Не хвилюйся, зі мною все га­разд.

У голосі Опал лунав гіпнотичний месмер. Бідо­лашний чоловік був під її владою уже цілий місяць.

— Коли повернешся додому, люба? Я скучив за тобою.

— Сьогодні, тату, через кілька годин. Як справи?

Чоловік мрійливо посміхнувся.

— Мольто бене. Чудово. Погода гарна. Можемо з’їздити в гори. Може, я навчу тебе кататися на ли­жах.

Опал нетерпляче нахмурилася.

— Послухай мене, ідіоте... тату. Як там наші зраз­ки? Усе за планом?

На якусь мить на обличчі італійського вченого промайнуло незадоволення, але він знову підпав під чари.

— Так, люба. Усе за розкладом. Контейнери з ви­бухівкою ховають сьогодні. Перевірка системи зон­дування пройшла успішно.

Опал заплескала в долоні — уособлення задоволе­ної донечки.

— Відмінно, тату. Ти так любиш свою Белінду. Скоро я буду з тобою.

— Поквапся додому, люба,— сказав чоловік, сам не свій без тієї, кого вважав за свою доньку.

Опал натиснула на кнопку відбою.

— Дурень,— презирливо кинула вона.

Але Джованні Цито дозволили лишитися жи­вим — принаймні зонд, який він будував за її замов­ленням, не знайде ельфів.

Після розмови із Цито Опал зосередилася на час­тині плану, в якій брав участь зонд. Звісно, помста солодка, але вона відволікає. Може, скинути цих двох із транспортера, і нехай летять собі до земної кори?

— Мерв,— гримнула вона,— скільки ще до парку атракціонів?

Мерв звірився з приладами на панелі транспор­тера.

— Ми щойно влетіли до головної мережі підйом­ників, міс Кобой. П’ять годин,— сказав він через плече.— Може, менше.

«П’ять годин»,— промурчала Опал, немов кішеч­ка, згорнувшись у своєму сидінні. П’ять годин вона зачекає.

Трохи пізніше Артеміс і Холлі заворушилися на своїх місцях. Скант допоміг їм отямитися, штрик­нувши електричним кийком.

— Вітаю з поверненням до світу приречених,— сказала Опал.— Як вам мій транспортер?

Судно було вражаючим, нехай і несло Артеміса з Холлі до смерті. Сидіння були вкриті нелегально придбаним хутром, і плюшу тут було більше, ніж у будь-якому палаці. Зі стелі звисали три розважаль­них голограмних куби, на випадок, якщо пасажири захочуть подивитися кіно.

Холлі аж підстрибнула, коли побачила, на чому сидить.

— Хутро! Ах ти, тварино!

— Ні,— заперечила Опал.— Це ти сидиш на тва­ринах. Як я вже казала, зараз я людина. А саме це люди і роблять, здирають із тварин шкури заради власного комфорту. Чи не так, містере Фауле?

— Деякі здирають,— холодно відповів Артеміс.— Особисто я — ні.

— Ой, Артемісе,— грайливо сказала Опал,— це тебе святим не робить. Наскільки я зрозуміла, ти і сам не проти нажитися на ельфах, як і я.

— Можливо. Я не пам’ятаю.

Опал встала з крісла, підійшла до буфету і зроби­ла собі легкий салат.

— Тобі ж стерли пам’ять! Але тепер ти пригадав? Навіть твоє підсвідоме не може заперечувати те, що відбувається зараз.

Артеміс зосередився. Він щось пригадував. Роз­пливчаті образи. Нічого чіткого.

— Щось пригадую.

Опал підвела очі від тарілки.

— Невже?

Артеміс відповів їй холодним поглядом.

— Пам’ятаю, як тебе переміг Фоулі. Переконаний, він знову це зробить.

Звісно, хлопець цього не пам’ятав, він просто по­вторював те, що йому розказала Холлі. Але слова справили бажане враження.

— Огидний кентавр! — зойкнула Опал і кинула тарілку об стіну.— Йому пощастило, а мене зрадив той ідіот Каджон. Але цього разу такого не буде. Цього разу я сама архітектор власної долі. І вашої також.

— І що станеться цього разу? — глузливо запитав Артеміс.— Іще одне контрольоване повстання? Чи, може, механічний динозавр?

Опал зблідла від гніву.

— Чи є край твоєму зухвальству, Хлопче Бруду? Цього разу жодних містечкових повстань. У мене плани грандіозніші. Я приведу людей до Народу. А коли обидві раси зійдуться, розпочнеться війна, і мої усиновлені люди здобудуть перемогу.

— Ти ельф, Кобой,— утрутилася Холлі,— Одна із нас. Круглі вуха нічого не змінюють. Чи не думаєш ти, що люди не помітять, як ти не стаєш вищою?

Опал мало не з ніжністю поплескала Холлі по щоці.

— Моя бідолашна, мій убогий поліцейський офі­цере, тобі не здається, що я все обміркувала, поки ці­лий рік лежала в комі? Не здається, що я про все по­дбала? Я завжди знала, що рано чи пізно люди нас знайдуть, тож я підготувалася.— Опал нахилилася ближче, розділила волосся і показала семисантиметровий шрам на шкірі голови, майже непомітний че­рез магію.— Круглі вуха — це не єдине, що я отрима­ла після операцій. Мені щось іще вживили в череп.

— Гіпофіз,— здогадався Артеміс.

— Дуже добре, Хлопче Бруду. Дуже маленький штучний людський гіпофіз. ГРЛ — один із семи гор­монів, які виробляє гіпофіз.

— ГРЛ? — перепитала Холлі.

— Гормон росту людини,— пояснив Артеміс.

— Саме так. Як можна зрозуміти з назви, ГРЛ від­повідає за зростання різних органів і тканин, особ­ливо м’язів і кісток. Через три місяці я вже підросту на сантиметр. Може, я ніколи і не гратиму в баскет­бол, але ніхто навіть і не здогадається, що я ельф.

— Ти не ельф,— сумно сказала Холлі.— У тебе за­вжди було серце людини.

— Думаю, ти хотіла мене образити. Може, я на це і заслуговую, якщо взяти до уваги те, що хочу з вами зробити. Через час усе, що від вас лишиться, можна буде скласти в трофейну комірчину, іще й місце ли­шиться.

Такого звороту Артеміс іще не чув.

— Трофейна комірчина? Це щось із піратського жаргону?

Опал відсунула потаємну панель на підлозі, від­кривши невеличке відділення під нею.

— Ось трофейна комірчина. Цей термін іще вісім тисяч років тому вигадали контрабандисти, що пе­ревозили овочі. Секретне відділення, яке не помі­тять на митниці. Звісно, сьогодні з усіма сканерами, ультрачервоними камерами і детекторами руху тро­фейні комірчини не дуже і допомагають.— Опал по­сміхнулася, немов дитина, що видає вчителеві своїх товаришів.— Хіба ця комірчина буде повністю зроб­лена зі спеціального сплаву й обладнана внутрішні­ми проекторами рентгенівських та ультрачервоних променів. Єдиний спосіб знайти трофейну комірчи­ну — сунути туди ногу. Тож навіть якщо ЛЕП за­йдуть до мене на борт, вони не знайдуть того, що я переховуватиму. Саме зараз це шоколадні трюфелі. Не можна сказати, що вони нелегальні, але холо­дильник повний. Розумієте, шоколад — моя при­страсть. Увесь цей час, доки мене не було в цьому світі, я сумувала за двома речами. Одна з них — шо­колад. Інша — помста.

Артеміс позіхнув.

— Як