Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

Більшість із них, мож­ливо примати, але в мене не було змоги провести медичний огляд.

Батлер не зміг приховати нетерплячки.

— Будь ласка, Артемісе. Переходь до суті.

— Але облишу це на наступний раз,— сказав Ар­теміс, немов почувши слугу.— Існує ймовірність, що ти переглядаєш цей запис у час небезпеки, тож я маю озброїти тебе всіма знаннями, які ми зібрали під час наших пригод з Легітимною Ельфійською Поліцією.

«Легітимна Ельфійська Поліція? — подумав Бат­лер.— Це все підробка. Має бути підробкою».

І знову Артеміс у відео немов прочитав його думки.

— Щоб підтвердити, що всі фантастичні факти, які я зараз тобі відкрию, є правдою, я скажу одне слово. Лише одне. Слово, яке я б не знав, якби ти мені не сказав. Ти промовив його, коли лежав при смерті, перед тим, як Холлі Шорт зцілила тебе своєю магією. Яке слово ти назвав мені, коли думав, що по­мреш, друже? Яке б єдине слово ти мені сказав?

«Я б назвав тобі моє ім’я»,— подумав Батлер. Те, що відоме лише двом у цілому світі. Етикет охорон­ців забороняє це робити, хіба що вже запізно, аби про це хвилюватися.

Артеміс нахилився до камери.

— Твоє ім’я, мій старий друже,— Домовик.

У Батлера запаморочилося в голові.

«Господи,— думав він.— Це правда, це все правда».

У мозку почалося щось відбуватися. З підсвідо­мості спливали розрізнені образи, звільнюючи пригнічені спогади. Фальшиве минуле змінилося сліпу­чою правдою. Всередині черепа маленькі шматочки мозаїки склалися докупи, усе стало зрозумілим. Він почувався старим, бо зцілення зробило його стар­шим. І дихати йому було важче, бо в шкірі лишилися волокна кевлару. Він пригадав викрадення Холлі і революцію гоблінів Б’ва Келл. Пригадав Холлі та Джуліуса, кентавра Фоулі і, звісно, Мульча Діггумса. Читати інші файли не було потреби. Вистачило од­ного слова. Він усе пригадав.

Батлер подивився на гнома новими очима. Усе те­пер було знайомим: непокірне волосся, криві ноги, запах. Він підскочив із крісла, кинувся до Мульча, що саме перевіряв вміст холодильника.

— Мульче, старий ти гріховоднику! Радий тебе бачити.

— Ну от і пригадав,— сказав гном, навіть не по­вернувшись,— Хочеш іще щось сказати?

Батлер покосився до відкритого клапану на шта­нях.

— Так. Прибери цю штуку від мене. Я вже бачив її в дії.

І посмішка застигла на губах охоронця, коли він пригадав деталі Артемісового голосового повідо­млення.

— Джуліус? Я чув щось про бомбу.

Мульч обернувся від холодильника, борода в ньо­го побіліла від молока.

— Так. Джуліус загинув. Повірити не можу. Він стільки років за мною бігав.

Батлер відчув, як на плечі навалилася непомірна втома. Він уже стільки друзів утратив за всі ці роки.

— І навіть більше,— продовжив Мульч.— У його вбивстві звинувачують Холлі.

— Це неможливо. Ми мусимо їх знайти.

— От тепер ти правильно кажеш,— сказав гном, зачинивши дверцята холодильника,— Маєш план?

— Так. Знайти Холлі й Артеміса.

Мульч закотив очі.

— Справжній геній! Навіщо тобі той Артеміс уза­галі потрібен?

Тепер, коли гном підкріпився, два заново віднай­дених друга сіли за конференц-стіл і почали думати.

Батлер говорив і чистив пістолета. Він часто так робив, коли відчував стрес. Процес його заспоко­ював.

— Отже, Опал Кобой якось утекла з в’язниці та замислила помститися всім, хто її туди засадив. І не лише це. Вона хоче, аби у всьому звинуватили Холлі.

— Нікого тобі не нагадує? — поцікавився гном.

Батлер потер бік «зігзауера».

— Артеміс, може, і злочинець, але він не зло.

— Хто казав про Артеміса?

— А що до тебе, Мульче? Чому Опал не намага­ється тебе вбити?

— А-а,— зітхнув гном з мученицьким видом.— ЛЕП не рекламувала, що я теж брав участь. Гордови­ті офіцери нашої поліції не хотіли, щоб їхні імена стояли поруч з іменем відомого злочинця.

Батлер кивнув.

— У цьому є певний сенс. Отже, поки ти в безпе­ці, і Артеміс із Холлі живі. Але Опал щось проти них замислила. Щось із тролями й Одинадцятьма Чуде­сами. Чи є якісь ідеї?

— Ми ж обидва знаємо про тролів, чи не так?

Батлер знову кивнув. Не так давно він і сам бився із тролем, і то була одна із найскрутніших бійок за його участю. Навіть повірити важко, що ЛЕП удало­ся стерти всі ці спогади.

— А що то за Одинадцять Чудес?

— Одинадцять Чудес — парк атракціонів у старо­му районі Небесного міста. Ельфи одержимі Людьми Бруду, тож один кмітливий мільярдер вирішив, що було б непогано збудувати маленькі моделі людських чудес з усього світу і зібрати їх в одному місці. Кіль­ка років усе було добре, та мені здається, згодом усі ці пам’ятки змусили Народ згадати, як сильно вони сумують за поверхнею.

Батлер подумки переглянув список.

— Але ж існує лише Сім Чудес.

— Було одинадцять,— пояснив Мульч.— Повір, я маю світлини. В будь-якому разі парк уже закрили. На його територію уже кілька років ніхто не

заходить — тунелі небезпечні. І там повно тролів.— Рап­том він зупинився, до нього дійшов увесь жах того, що він щойно сказав.— О боги. Тролі.

Батлер почав квапливо збирати пістолет.

— Мусимо негайно туди вирушати.

— Неможливо,— сказав Мульч.— Я навіть гадки не маю, на чому.

Батлер схопив гнома за грудки і потяг до дверей.

— Може, і так. Але ти певно когось знаєш. У тво­єму бізнесі завжди хтось знайдеться.

Мульч аж зубами заскреготів, так задумався.

— А знаєш, дійсно знаю. Ельфа, який завдячує Холлі життям. Але що б я його не попросив, то буде протизаконно.

Батлер схопив із шафи сумку зі зброєю.

— Добре,— кинув він.— Незаконно завжди швид­ше.

ГЛАВА 7: ХРАМ АРТЕМІДИ

Ельфи

ТРАНСПОРТЕР Опал Кобой був концептуальною моделлю, не для масо­вого виробництва. Доки він потрапить на ринок, мине ще багато років, адже покриття із спеціального сплаву і камуфляжної фольги робили машину такою дорогою, що навіть Опал Кобой не змогла б її собі дозволити, якби не урядові гранти, якими вона розплатилася.

Скант наглядав за полоненими в пасажирському відділенні, а Мерв провів транспортер над Шотлан­дією, а потім гірською річкою спустився під землю. Опал зайнялася переглядом іншого плану, який сто­сувався керування світом, тож усе було спокійно.

Піксі відкрила екран відеотелефону, набрала но­мер на Сицилії. Відповіли на середині першого гудка.

— Белінда, люба. Це ти?

Чоловікові, що відповів, було десь під п’ятдесят, він мав приємну зовнішність, засмагле обличчя об­рамовувало темне волосся, в якому біліли сиві пас­ма. На