Йон Колфер - Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер

цікаво. Потаємне відділення. Ти справжній геній. Як можна не завоювати світ, коли у тебе в тро­фейній комірчині повно трюфелів?

Опал прибрала чорне волосся хлопця з його лоба.

— Жартуй скільки хочеш, Хлопче Бруду. Слова — єдине, що в тебе лишилося.

Через кілька хвилин Мерв завів транспортер на посадку. На Артеміса і Холлі надягли наручники і звели по висувному трапу. Вони опинилися у ве­личезному тунелі, тьмяно освітленому переважно флуоресцентними стрічками. Більшість світлових панелей були розбиті, а ті, що лишилися, ледь бли­мали. Ця секція підйомника була колись частиною квітучого мегаполісу, а тепер вражала пустотою і за­недбаністю. Усюди понатикали щитів з повідомлен­ням, що ту чи іншу конструкцію буде знесено.

Опал махнула на один такий щиток.

— За місяць тут уже нічого не лишиться. Ми саме встигли.

— Пощастило,— пробурмотіла Холлі.

Мерв і Скант мовчки повели їх тунелем, підштов­хуючи дулами бластерів. Дорога під ногами була горбкуватою і порепаною. У вологих ямах зібралися купками жаби, вигукуючи непристойності. Уздовж дороги тяглися пусті крамнички солодощів і сувені­рів. В одній з вітрин розташувалася ціла колекція людських ляльок.

Артеміс зупинився, незважаючи на пістолета, що упирався йому в спину.

— Оце такими ви нас бачите? — запитав він.

— Е, ні,— відповіла Опал.— Ви набагато гірші, але виробники не хотіли лякати дітей.

У кінці тунелю припали до землі кілька величез­них півсфер, кожна завбільшки з футбольний ста­діон. Вони були зроблені із шестикутних панелей, зварених між собою по швах. Деякі з них були мато­вими, інші — прозорими, і кожна була завбільшки з невеличку хатинку.

Перед півсферами стояла височенна арка, вкрита обдертою позолотою. З арки звисала вивіска з гер­бом і двометровими гномськими літерами.

— «Одинадцять чудес світу людей»,— театрально промовила Опал.— За десять тисяч років цивілізації ви створили лише одинадцять так званих чудес.

Артеміс перевірив наручники. Міцно тримаються.

— Вам же відомо, що в офіційному списку лише сім чудес.

— Відомо,— роздратовано відповіла Опал.— Але люди такі обмежені. Ельфійські схоласти дослідили відеозаписи і вирішили включити в перелік храм Абу Сімбела в Єгипті, статуї Моаї на острові Пасхи, храм Боробудур в Індонезії і тронний зал в Персеполісі в Ірані.

— Якщо люди такі обмежені,— прокоментувала Холлі,— дуже дивно, що ти хочеш стати однією із них.

Опал пройшла через арку.

— Власне, я би воліла лишитися піксі — без образ, Артемісе,— але зовсім скоро Народ зникне. Я осо­бисто про це подбаю, щойно відведу вас до нового дому. Через десять хвилин ми вже прямуватимемо до острова, спостерігаючи на моніторах транспорте­ра, як вас шарпатимуть на всі боки.

Вони увійшли в парк, пройшли повз першу пів­сферу, в якій була модель великої піраміди в Гізі в дві третини від справжньої величини. Кілька шес­тикутних панелей було вирвано, і Артеміс побачив залишки моделі. Вражаюче видовище. На схили пі­раміди дерлися якісь волохаті істоти. І була їх там сила-силенна.

— Тролі,— пояснила Опал.— Захопили всі експо­нати. Але не хвилюйтеся, вони тримаються лише своєї території і не нападатимуть, якщо не наближа­тися до піраміди.

Досі Артеміс лишався майже байдужим, але ці хи­жаки, що полювали одне на одного, змусили його серце забитися частіше. Він зупинився, щоб розди­витися того, що був найближче до них. Жахливе створіння, принаймні два з половиною метри за­ввишки, з брудним кошлатим волоссям на масивній голові. Волохаті руки троля звисали нижче колін, а із рота стирчали гострі вигнуті ікла. Тварина дивилася на них, і очі в неї спалахували червоним.

Група підійшла до другого експонату, храму Арте­міди в Ефесі. На голограмі біля входу можна було побачити зображення турецького будинку.

Опал прочитала історичний коментар на малень­кій табличці.

— Цікаво,— сказала вона,— навіщо називати хлопчика іменем богині-жінки?

— Це ім’я мого батька,— втомлено пояснив Арте­міс уже всоте.— Його можуть носити і дівчатка, і хлопці, і означає воно «мисливець». По-моєму, під­ходить. І коли вже ти вибрала людське ім’я, тобі буде цікаво, що Белінда означає «прекрасна змія». Теж підходить. Принаймні половина.

Опал тицьнула пальцем йому в ніс:

— Який ти надокучливий, Фауле! Сподіваюся, інші люди не такі.— Вона кивнула Сканту: — По­бризкай їх,— наказала вона.

Скант витяг із кишені невеличкого пульверизато­ра і щедро побризкав Холлі з Артемісом. Пахла жов­тувата рідина просто огидно.

— Тролячі феромони,— сказав Скант, немов ви­бачився.— Троль тільки раз вдихне, і в нього дах зі­рве. Для них від вас тхне, немов від гарячої самиці. Коли вони зрозуміють, що ви не тролиці, розірвуть на тисячу шматків і з’їдять. Ми поміняли всі розбиті панелі, тож утекти ви не зможете. Якщо хочете, стрибайте в річку,— запах змиється... років через тисячу. І ще, капітане Шорт, я зняв крила з костюма і прибрав камуфляжну фольгу. Підігрів, щоправда, лишив,— урешті-решт, кожен заслуговує хоч на ма­лесенький шанс.

«Дуже мені знадобиться той обігрів проти тро­лів»,— похмуро подумала Холлі.

Мерв заглянув усередину сфери через одну з про­зорих панелей.

— Добре. Все чисто.

Піксі натиснула кнопку на пульті і відчинила го­ловний вхід. Ізсередини донеслося далеке ревіння. Артеміс побачив кілька тролів, що билися на сходах копії храму. їх із Холлі розірвуть.

Брати Брілл заштовхали їх до півсфери.

— Хай щастить,— сказала Опал, і двері почали зачинятися.— Пам’ятайте, ви не самі. Ми стежити­мемо за вами через камери.

Двері зловісно грюкнули. Через кілька секунд електронний замок зашкварчав — один із братів Брілл побризкав його розчинником іззовні. Дороги назад не було. Артеміс і Холлі опинилися серед закоханих тролей, і пахли вони наче тролихи.

Копія храму Артеміди була відбудована дуже точ­но. Творці експонату не забули навіть про рухливі фігурки людей, що займалися звичними для чоти­рьохсотого року до нашої ери справами. Більшість фігур обідрали тролі, але деякі ще рухалися на спеці­альних рейках — підносили дари богам. Який би ро­бот не наближався до тролів, його роздирали на шматочки. Жорстка метафора долі Артеміса і Холлі.

Джерело їжі було лише одне — інші тролі. Самці хапали малих і хворих і безжалісно розривали зубами, кігтями й іклами. Лев’ячу пайку отримував вожак, решта стада задовольнялася залишками. Якщо тролі пробудуть тут іще трохи, вони самі себе знищать.

Холлі плечем штовхнула Артеміса на землю.

— Швидко,— сказала вона.— Покачайся в багню­ці. Обкатайся весь, щоб трохи зменшити запах.

Артеміс так і зробив, накидав на себе багна, на­скільки це дозволяли закуті в наручники руки. Там, де він не дістав, допомогла Холлі, яка теж вимазала­ся з голови до ніг. За мить упізнати їх було уже не­можливо.

Артеміс відчував те, чого не відчував