Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

зараз всього пересмикнуло — від нестерпного бажання накидати, пустити кишкою пекучий ацетоновий потік горілки. І забуття. Довгі пальці забуття, як смердючі від оселедців руки шльондри з Чоколівського бульвару, з її кислотною непідмитою проміжністю, з її перегаром, ні, ліпше угаром витертих ватою зубів з рандолі, переміш золото, платина, — на гору, по сходинах збагачення: сьогодні обов'язково туди подасться, якщо стане сили або не виженуть зі звичним соромом у три шиї. Тільки незворушний Нижник возсідає серед кипучого моря зелені, що, шиплячи, підлазить під ноги. Життя веселе, коли на груди, на кишку взяти норму. Колись це закінчиться. А зараз бовток ранку, дня, ночі, сонця, води, ацетону, горілки.

Він просив подумки, невідомо кого, спочатку невиразного, потім далі, настирніше, що далі, то відреченіше, з повним самозабуттям, і чим більше він вірив, то ще невиразніше лягало перед ним те, у кого він просив пошерхлими губами, щоб вона, ця жінка, зупинилася. І вона не могла не зупинитися, обдута протягом, підтримуючи, засунувши кисть у шалика, таким робом його підтримуючи: рука ледь зігнута, оголена до ліктя, наче гола вся вона. Непристойність існування: клозет, тампони, шампунь, сюрчання сечі в унітаз, калове бомбардування. Непристойні думки при виді голого ліктя навіялися у голові новонавернутого Ракші. Потім він дивився на неї здивовано, так, начебто газ з відкритої горілки, — ось подібно вилітає розум, залишки, з його очей, наповнюючи світ невимовним смородом. А може, для когось амброзія? Ракша, не треба, мать його, бути егоїстом, — суспільство, тільки суспільство, ця скажена юрба обідранців інтелекту. Ого, не такий вже ти і дурний, Ракша. Стальний усміх тріщить у його очах. Ацетонова відрижка, — горілка спочатку піднімається назад, до рівня грудей, що аж твердіють соски, опускається безсило, з водянистою відрижкою хлюпнувши на дно шлунка. Ось, прохання виконане, — вона може йти. Ні, вона стоїть, фіолетовий погляд поверх його плечей, у сонячну невідомість Чоколівського бульвару. Чому він вирішив, що очі у неї зелені, а не фіолетові? Ні, дійсно таки зелені. Зараз все затихне, вляжеться і тоді однаково, якого кольору очі у сусідського кота. Тю, а вона продовжує стояти, манікюром одним вибиваючи номери на своєму мобільному телефончику. І нічого особливого, вітер обдимає штани на її струнких, на її гарних, на її довгих ногах: треба подумати ніжно та гарно про чоколівську шльондру, тоді все стане на свої місця. У неї смердить не краще між ногами, ніж у тієї, що вчора приплелася до Нижника, а жінка Нижника била по мордах, обох, а та, значить, верещить, щоб віддавали борг, хто тут Ракша, бо Нижник посилався на Ракшу, сватав спочатку, а потім сам покористався. Напроти перекошена хвіртка. Лисий, аж жовтий дворик. Ні душі. Він пам'ятає ці грьобані двері чотири роки, ні, трохи більше, а може, взагалі набагато більше, коли його не стане, то вітер у пізній осінній вечір буде хилитати цю хвіртку, рік за роком, наче нічого не трапилося, а обличчя, небесне це обличчя незнайомки стягнеться у жмут зморшок, витреться навіть печаль: вони довговічні, вони хазяїни цього життя, і нічого тут не зміниш, хоч закатай тисячу революцій, тисячу парадів, страчуй, ґвалтуй їх пачками, пуками по три, по чотири. За ними холодна безодня вічності, що вони називають вихованням, трохи культурою. Ракша глибоко видихнув і відвернув в інший бік голову. Під ногами у Нижника видзенькувала пляшка, кошлаті лаписька деренчали по склу обручкою.

— Перестань.

— Давай ще наллю, — Нижник потягнувся за пляшкою, — добродушна скотина, блазень і фавн в одному обличчі. Він розливає по білих пластикових стаканчиках, — ех, щасливої пори чоловік, коли знає, що додому повернеться для особистого, значить жіночого, жінчиного прочухана. Вона стоїть і телефонує. У неї, забирай її трясця, безрозмірний рахунок, а може, довгокишенний, капшукоподібний коханець з м'якеньким прутнем. Поганий з тебе мент, Ракша. Воно і на краще. Стаканчики повні. У неї пружкий, підтягнутий живіт, — молода, не розбещена, з вихованням, бо по-інакшому у їхньому світі не можна: гроші люблять виховання і порядок. Порядок, то і є виховання. Підтягнутий задок, дриґотять половинки сідничок. Від неї чимось пашить, але тільки не гріхом, хоча гріх найменше смердить гноєм, а десь так попахує трояндами. Ну, не солодійка точно. Вітер вириває порожній стаканчик з рук. Так і кортить, щоб вона поклала голову на його плече. Господи, подумав Ракша, чого вона стовбичить, наче у неї нема діла. Сам випросив. Видно, судьба, але не для мене судьба. Десь тут її судьба, з животиком по самі яйця, отирається. Ракло зачухане. Тхір смердючий. Ти сам у всьому винен, сам собі нашкодив, Ракша, коли подався до ментовки, а якщо прямо подивитися правді у вічі: а чи був у тебе вибір? Коцати пузом нари, зазивати до совісті десь між парашою і життям чи тим, що називається життям. Житухи тобі хорошої хотілося — вона у тебе і була, та, ще і є. Кого хочеш бив по писку, кого хочеш любив, що хочеш, чого душа і тіло бажає, ти мав, а зараз висобируй тріпер на Чоколівці.

— Давай ще… трохи більше… Не жлобся, Нижник… Ось так. Щось не попускає.

Жовте озерко затуманилося у голові, попливло, повернулося і — світ набрав чітких обрисів, зробився надто близьким, щоб його всерйоз сприймати, але в голову влітали і залазили, під'їздили всі чорти, всі спогади, все неприглядне минуле.

— Ти пам'ятаєш Китайця, Нижник?

Нижник випив. Пив він делікатно, відкидаючи мізинного пальця, відкопиливши нижню губу, з якої крапало, а потім засюрчало на столика. Батько у нього був чистої води артист. Мати теж акторка хоч куди. Щоправда, від лицедійства більше задоволення перепадало батькові Нижника: перед святами він пив безпробудно, дико пиячив, але як придивитися було добре, то більше вдавав, ніж насправді пив. Потім його жінка, мати Нижника, голосила на весь околоток, катала, возила старого Нижника у зеленому, прокатному возикові вулицями, коли село само лягало покотом від горілки, щастя, миру і дня Перемоги. Празнували день Перемоги навіть колишні поліцаї. Першого травня поліцаї як скривджений клас святкували точно. І ото, можливо, було Перше травня, але Ракша ніколи не наважувався перепитати Нижника. Так значить, мати Нижника возила батька їхнього селом, а сопливі нащадки шастали грядками. Стара Нижничиха завивала білугою, клянучи долю, свого чоловіка. А перед цим старий Нижник зачинявся на старій слюсарні. Ключика точив. У повній таємниці. І Нижник заліз до контори, виждавши, коли село зовсім лягло від сивушних парів, відкрив ключиком дерев'яного сейфа, вигріб десять тисяч, всю виручку, всю субсидію, навіть хабарі, що на всяк випадок