Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

душа. Чорними джмелями шастали соті і шестисоті «мерседеси». Ракша засунув до кишень важкі жилаві руки, майже ковальські, намацав мобільного телефона, відключеного за невиплату, але для форсу тягав із собою, — іноді спрацьовувало, тоді вони з Нижником розживалися пляшкою-другою в борг, хоча інвестори гибіли квартал за кварталом, як від напалму. Він не переставав спостерігати за жінкою. Цього разу відверто, — втрачати нема чого, нічого, нічого не зловиш у тій темній воді, тільки втратиш голову, решту сили і достоїнства. Він навіть хотів вловити запах її парфуму, її косметики, її духів, щоб потім ранками пізнавати слід її, шлейф її на вулиці: і відразу Ракша устидився своїх крамольних, інфантильних думок.

— Ходім. У мене є трохи грошей. Вип'ємо.

— Ага, Ракша, живчик і жук ти, полковнику, ти ще викрутишся, — веселою нотою потягнув Нижник.

Вони ще трохи пройшлися слідом за жінкою: він навіть побачив, як вона ступила на сонячний бік, у сонце ступила, чи просто очі неждано зайнялися, як глибоководна прірва. Ракша знову подумав про Бога. Він часто, дуже часто думав про Бога, хоча в родині його, у всіх кланових відгалузках, гілках до релігії ставилися поважно — хто вірив, а хто і ні, але ніяк не допускалося крамоли і сміху над такими речами. І він зиркнув лихуватим оком на мокрого від поту, затягнутого в секондхендівську майку, як пристаріла здоровенна беззуба акула, з вичахлим похмільним поглядом, з порами убільшки з сірникову голівку, сприйняв скрушно, як необхідність, Нижника. Над вуличкою, куди вони завернули, стояв рівно, як стовп, валізний запах. Дорогі валізи панів, що тільки перебралися на нові квартали, ще в блощицях, з довгими рудими прусаками, кліщами, смердючими кухнями, навіженою пустотою злиднів, з безкінечністю до безмежного днів, де голод продовжує кожен рік майже удвоє.

Вони ступили у тінь білих пластикових парасольок, сіли за вільного столика, а Ракша поклав перед собою мобілку, відкидаючи гордовито голову, наче захищаючись від невидимого удару. їх омивав зелений, пінявий потік трави підстрижених газонів. Стояла осінь. Якраз її початок. Люди сновигали маленькими різноколірними блискітками.

— Як вони віддаються своїм кобелям: по частині чи відразу? — заговорив Нижник, розливаючи по пластикових стаканчиках горілку, з достоїнством споглядаючи за жінками, що допомагали вантажникам біля під'їздів вибирати потрібні речі. Жінки були гарними, одна в одну, з довгими ногами, розумними очима, пещеними тілами. Потім Ракша з Нижником випили, без жодного слова. Упівдороги Ракша припинив порух руки, що згиналася у лікті все швидше, все впевненіше; той порух продиктований волею чи виявленням як такої: ти ба, руді кільця по білих плечах, зелені очі і велика невідомість. Таємниця. Ракша поставив стаканчика, глипнувши на німу мобілку, як на найбільшу ганьбу свого життя. Сором є ознакою живого. Мертвим краще, з відчаєм притиснутого алкоголіка подумав Ракша. І тоді, виходячи з цього драглистого світу напівзвуків, споглядаючи зливу металу проспекту Перемоги, він, хмеліючи, наближаючи до себе сонце, ларьок, блідавеньку пару закоханих лесбійок, подумав, відсторонюючи думки від цього нав'язливого, в грязній піні світу, що жінку ту, її значить, вольтовою дугою потягнула пропащість, його пропащість, колишнього полковника, що зжився з таким-от і сяким-от — всі жінки пропащі, інакшого Віктор Ракша і не думав. Знову довгим зором він вилупився на вулиці у живому яскравому манатті, у лускучому, як феєрверк, першотравневого риговиння: перша чарівність зустрічі зникла, змита вона ацетоном горілки, а поруч тільки тисячі і тисячі гнилих від простатиту і геморою кишок, гнилозубих ротів, проробляють непотрібне нікому дефіле туди-сюди, навіть не помічають, що сонце скоро сяде їм на голови, значить, вгрузне у землю посеред цієї ось затишної вулиці. Хана вам значить, а я прийняв анестезію. Сором зветься моя анестезія. Хана вам, значить. Хана, і я Ракша, благословляю вас на що всезагальну хану. Інакшого не може бути. Туди вам, гнилушники, дорога. І останньої думки колишній полковник Ракша і перелякався. Ракша так і зупинився з напівпіднесеним, затиснутим міцними, трохи короткими пальцями, білим стаканчиком. Руки воїна. Чаша Грааля. От ідіот, думки-то вповзають у голову. Неминучі. Як смерть. Еге. Глянув на зеленопінне озеро трави, з плямами сонця, що розходилися кругами, мов наближаючи до чогось: небо зробилося темним, як перед грозою, наче у хмаролом. І тут він водночас подумав про Бога і Китайця. Жінка зникла. О німфа, скільки в тобі любові… а може, більше підходить блядство. Тільки світлі кола на зеленій траві, та у синє провалля проспекту Перемоги падали автомобілі, окреслюючи свій денний і земний шлях купками вихлопних газів. Нижник вимахував, як дурко, руками, кишкаючи мух:

— Сука, тут немає десь поруч скотомогильника… От сука, сука і все, — карапуз Нижник завертів головою і великим, галошою, сопливим носом.

— Центр міста, Нижник.

— Воно і видно, давай ще по соточці.

З'явилася жінка. Саме з'явилася, а не пішла тим боком чи тією стороною, під велетенською, не сягнути оком, вітриною, вікном універсаму. У переході, десь глибоко, як у чорних християнських катакомбах, співали. Співали надто добре, як для труби, тобто підземного переходу. Ракша відзначив це уголос.

— Центр. Тяниш? Село ти, Нижник.

Жінка йшла зараз у синьому шалику, ну, звісно, з синім шаликом на плечі, що розвівався за вітром. Небо темне, значить на дощ. Він хотів запитати Нижника, чи бачить він, скотина, це темне небо, від якого білі кубики будинків видаються маленькими та іграшковими. А там далі, біля зупинки тролейбуса, здається вісімнадцятого чи двадцятого, проточуються виразки жовтого, але брудного, тягучого, як меляса, світла. Треба швидше йому похмелитися, і тоді полегшає: так думала жінка, але того Ракша не знав. У неї, за цей час чи упродовж того часу, зробилися сумні очі, опущені додолу, як у княгинь чи біблейських розпутниць, засуджених, розкаяних і готових до пожертви, а може й до каменування. Ні, останнє він не хотів приймати на віру. Йому осточортіли ці бляді, ні, не ці, а всі бляді остогидли, на те він з ментовки пішов, щоб зрозуміти, щоб догнати, що світ — то не тільки бардак і помийниця, вигрібна загальна скотська яма. Так, якраз під руку, майже по-столичному: вигрібна яма наприкінці молильного дому або синагоги, можна прилучити синагогу туди, і ти, Ракша, там, наприкінці, кінцевим продуктом, засранцем значить. Над бульваром пливли оболоки парфумів. Ракша подумав, що не допив, бо світ нагадував некруто зварене яйце. Але жінка рухалася, обнята всіма вітрами, під стіною магазину, в бік маркету. Він зловив себе на думці, що вона вийшла, відірвалася, покинула свої справи заради нього, Ракші, бо він дійсно повірив у Бога. До Троїці не дотягнув; але