Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

посад, що поступово обернувся на щось таке дивовижне, що нічогісінько подібного не бачили в цілому світі. Завдяки цьому породженому фіскальним духом інституту марнославство третього стану знаходило собі застосування впродовж трьох століть і прагнуло виключно набуття публічних посад, а ця загальна пристрасть до посадових місць глибоко проникла в надра нації, ставши спільним джерелом революцій та рабства.

У міру зростання фінансових труднощів з'являлися нові посади, всі винагороджувалися податковими стягненнями та привілеями; а що при цьому вирішальне значення мали потреби скарбниці, а не управління, то в такий спосіб було створено силу-силенну зовсім непотрібних і навіть шкідливих посад. 1664 року розслідування, яке провів Кольбер, виявило, що капітал, вкладений у цю жалюгідну власність, сягав майже п'ятисот мільйонів ліврів. Рішельє знищив, кажуть, сто тисяч посад. Але скасовані посади одразу ж відроджувалися під іншими назвами. За невелику суму грошей уряд відмовлявся від права спрямовувати, контролювати й спонукати своїх власних агентів. У такий спосіб поступово створився такий великий, складний, заплутаний і непродуктивний адміністративний механізм, що, певною мірою, виявилося потрібним залишити його працювати вхолосту й збудувати поза ним простішу й зручнішу машину, за допомогою якої насправді виконувалося те, що всі ці урядовці вдавано робили.

Цілком можна твердити, що жодна з цих ненависних установ не проіснувала б і двадцять років, якби дозволялося робити їх предметом обговорення. Жодна з них не могла б утвердитися чи посилитися, якби провадилися консультації із зборами станів або якби вислуховувалися їхні скарги, коли ці збори випадково ще скликалися. Збори державних станів, що скликалися рідко в останні століття, не переставали протестувати проти цих темних сторін державного управління. Ці збори не раз вказують, як на джерело всіх надуживань, на присвоєну королем владу свавільного стягування податків або, щоб відтворити справжні вирази енергійної мови XV століття,— на його «право наживатися за рахунок народу, без згоди й обговорення з боку трьох станів». Вони зайняті не тільки своїми власними правами: вони наполегливо вимагають і часто добиваються того, щоб поважалися права провінцій і міст. У кожній новій сесії в їхньому середовищі лунають голоси проти нерівності повинностей. Збори станів по кілька разів повертаються до вимог, аби система цехів була скасована; від століття до століття вони дедалі енергійніше нападають на продаж посад. «Той, хто продає посаду, продає правосуддя, а це — ницість»,— кажуть вони. Коли продаж посад увійшов у звичку, збори станів і далі нарікали на надуживання посадовими місцями. Вони повстають проти такої тьми-тьмущої непотрібних посадових місць та небезпечних привілеїв, але повстають щоразу безплідно. Ці заклади створювалися в проміжках між зборами станів; вони породжувалися бажанням зовсім не скликати цих останніх та потребою замаскувати в очах французів податок, який вони не наважувалися показати їм у його справжньому вигляді.

І завважте, що до цих засобів вдаються й найліпші королі нарівні з найгіршими. Остаточно впроваджує в життя продаж посад Людовік XII; право передання їх у спадщину продає Генріх IV; настільки вади, що належали системі, сильніші за гідність людей, які застосовували її.

Те саме бажання — прагнення уникнути опіки станових зборів — спонукало довірити більшість їхніх політичних функцій парламентам, що втягло судову владу в управління на велику шкоду для порядку в справах. Урядові треба було запевнити французів, буцімто їм надаються нові гарантії замість тих, які він відбирав; річ у тім, що цей народ, який досить покірно терпів абсолютну владу, поки вона негнітюча, не любить її; тому завше є розважливим оточити її якимись лжеперешкодами, які, не маючи спроможності її зупинити, принаймні бодай трохи її прикривали.

Нарешті, бажання перешкодити тому, щоб нація, в якої вимагали грошей, не зажадала повернути їм свободу,— це бажання примушувало без упину стежити, аби класи стояли окремо один від одного й не могли ні зблизитися, ні дійти згоди чинити спільний опір, і щоб уряд завше мав справу водночас з найменшою кількістю осіб, відокремлених від решти людей. Упродовж усього цього тривалого історичного періоду, під час якого послідовно виступає стільки чудових монархів, що вирізняються часто розумом, іноді геніальністю, майже завжди — мужністю, між ними не трапляється жодного такого, який доклав би зусиль з метою зблизити класи й пов'язати їх якимсь іншим шляхом, а не підпорядкуванням їх усіх однаковій залежності.

Я помилився: був один монарх, який прагнув цього й навіть усім серцем віддався цій справі; однак — хто осягне волю Господню? — цим монархом був Людовік XVI.

Роз'єднання класів було злочином старої монархії, а згодом стало її виправданням; тому що коли люди, які складають багату й освічену частину нації, втрачають можливість спілкуватися між собою, поява одного володаря стає необхідністю.

«Нація,— зі смутком казав Тюрґо,— це спільнота, яка складається з різних слабкопоєднаних станів та народу, між членами якого є дуже мало зв'язку й де, отже, кожен зайнятий тільки своїми власними інтересами. Помітного спільного інтересу немає ніде. Села, міста мають так мало взаємовідносин, як і округи, до яких вони входять. Вони не можуть навіть вкладати між собою угоди стосовно виконання необхідних їм громадських робіт. У цій вічній боротьбі претензій та підприємств Ваша Величність змушена все вирішувати сама або через уповноважених. Ваших особливих наказів чекають, щоб щось зробити задля загального добра, аби зберегти чужі права, іноді — щоб скористатися своїми власними правами».

Не мала справа — зблизити громадян, які віками жили, наче чужинці чи вороги, й навчити їх спільно вести свої власні справи. Посварити їх було куди легше, ніж знову їх згуртувати. В цьому плані ми дали світові горезвісний приклад. Коли різні класи, на які розпадалося суспільство старої Франції, знову налагодили взаємостосунки шістдесят років тому, переживши таке тривале й глибоке роз'єднання, вони спершу доторкнулися один до одного тільки своїми хворими сторонами й зустрілися лишень для того, аби розпочати чвари. Навіть нині взаємна заздрість та ненависть цих класів переживають їх.

Розділ XI. Про своєрідну свободу, що трапляється за давнього порядку, та про її вплив на Революцію

Той, хто зупинився б тут у читанні цієї книжки, отримав би дуже неточне розуміння про уряд давнього порядку й погано осягнув би суспільство, яке здійснило Революцію.

Бачачи громадян, що жили так відокремлено й замкнуто,— з одного боку, й таку широку та могутню королівську владу — з іншого, легко було б дійти висновку, що дух незалежності зник разом із громадськими вольностями й що французи однаково були привчені до покірливості. Але такий висновок був би несправедливим: уряд,