Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

Треба детально вивчити адміністративну й фінансову історію давнього порядку, аби зрозуміти, до яких насильницьких чи нечесних прийомів може вдатися через потребу в грошах покірний, але непідвладний контролю та гласності уряд, якщо час освятив його владу й звільнив його від страху Революції, цього останнього пристановища народів.

У цих анналах на кожному кроці трапляються випадки, коли королівське майно продається й слідком за тим відбирається як таке, що не підлягає відчуженню; на кожному кроці трапляються порушення угод, невизнання набутих прав, принесення кредиторів держави в жертву за кожної кризи, безперешкодні надуживання громадською довірою.

Привілеї, що дарувалися на вічні часи, відбираються. Якби можливо було співчувати неприємностям, що завдаються безглуздим марнославством, ми поспівчували б долі тих нещасливих дарованих шляхтичів, яких упродовж XVII та XVIII століть час від часу примушують викуповувати пустопорожні відзнаки або несправедливі привілеї, за які вони вже платили по кілька разів. Так, Людовік XIV оголосив недійсними всі шляхетські титули, набуті протягом дев'яносто двох років, що передували едиктові,— титули, більшість з яких дарував він сам; зберегти їх можна було не інакше, як зробивши нові грошові внески, «позаяк усі ці титули були подаровані з необережності»,— проголошував едикт. Людовік XV, не опустив нагоди наслідувати цей приклад через вісімдесят років.

Уряд забороняє ополченцю ставити замість себе мисливця з побоювання, як він казав, аби не піднялася ціна, в яку рекрути обходяться державі.

Міста, громади, лікарні змушуються порушувати свої обов'язки, аби бути спроможними давати позички королю. Парафіям не дозволяють виконувати корисні роботи з побоювання, щоб поділивши в такий спосіб дохід, вони не стали менш ретельно платити подушне.

Розповідають, що пани Оррі та Трюден, перший з яких був генеральним контролером, а другий — генеральним директором шляхів сполучення, склали проект заміни панщини грошовими внесками, які стягувалися б із жителів кожної округи для ремонту їхніх шляхів. Повчальним є міркування, яке спонукало цих спритних адміністраторів відмовитися від свого плану: подейкують, вони боялися, що буде неможливо перешкодити державній скарбниці обернути собі на користь отримані в такий спосіб суми, тож невдовзі платникам довелося б платити водночас новий податок і відбувати панщину. Я скажу, не вагаючись, що жодна приватна особа не змогла б уникнути судового переслідування, якби вона провадила свої майнові справи так, як великий король у всій своїй славі вів управління суспільним багатством.

Якщо вам трапиться якийсь старий, середньовічний заклад, який утримався з усіма своїми вадами всупереч вимогам часу, або якась згубна новація, то старайтесь проникнути до самого коріння зла: ви знайдете випадковий і екстерний фінансовий засіб, який обернувся на заклад. Ви побачите, що для сплати боргів одного дня створювалася нова влада, якій судилося було проіснувати цілі століття.

У вельми далеку добу було встановлено під назвою «право вільного феоду» особливий податок на різночинців, які володіли шляхетськими фільварками. Цей податок створював серед земельних ділянок поділ, цілком схожий на той, який існував серед людей, і в такий спосіб збільшував різницю між шляхтичем та різночинцем. Я гадаю, що право вільного феоду більш за всі інші причини сприяло відчуженню між різночинцями та шляхтичами, позаяк воно перешкоджало їхньому зближенню на грунті, який найшвидше й найуспішніше зрівнює людей,— на ґрунті земельної власності. Завдяки йому час від часу знову розверзалася безодня між власником-шляхтичем та його сусідою — власником-різночинцем. У Англії, навпаки, ніщо такою мірою не пришвидшило злиття цих двох класів, як скасування, що сталося в XVII столітті, всіх ознак, що відрізняли лен від нешляхетського фільварку.

У XIV столітті феодальне право вільного феоду — податок, який не обтяжував і стягувався через великі проміжки часу; але у XVIII столітті, коли феодалізм майже зруйнований, цей податок суворо вимагається сплачувати кожні двадцять років і дорівнює цілому річному доходу. Син сплачує його під час успадкування своєму батькові. «Цей податок,— каже Турське сільськогосподарське товариство 1761 року,— надзвичайно шкодить розвиткові хліборобського мистецтва; серед усіх податків, які лягають на посполитих короля, безперечно, не знайдеться іншого, гноблення якого так дуже відчувалося б у селах». «Цей податок,— заявляє інший сучасник,— який первісно сплачувався тільки раз у житті, згодом став податком вельми жорстоким». Саме шляхетство бажало б скасування цього податку, оскільки цей останній стримував різночинців від закупівлі їхніх земель; але потреби фіску вимагали його збереження та подальшого збільшення.

Даремно приписують середньовіччю все це лихо, породжене промисловими корпораціями. Судячи з усього, цехи та ремісничі братства попервах були тільки засобами до того, щоб об'єднати членів одного й того самого фаху і в середовищі кожного ремесла створити невелике вільне управління, яке переслідувало мету водночас допомагати майстровим та тримати їх у межах порядку. Навряд чи чогось більшого бажав Людовік Святий.

Тільки на початку XVI століття, вже в добу Відродження, вперше вирішили розглядати право на працю як привілей, що його король міг продавати. Тільки тоді кожна визнана державою корпорація зробилася маленькою замкненою аристократією і, зрештою, виникли ті монополії, які так дуже шкодили розвитку ремесел і так глибоко обурювали наших предків. Від Генріха III, який поширив, якщо не створив це лихо, й до Людовіка XVI, який викорінив його, надуживання системою гільдій, можна сказати, ні на мить не переставали посилюватися й поширюватись у той самий час, коли поступальний рух суспільства робив їх дедалі нестерпнішими, а суспільний розум з наростаючою ясністю вказував на них. Щороку все нові професії втрачали свободу; щороку примножувалися привілеї старих. Ніколи це лихо не досягало більшого розвитку, ніж за тих часів, що їх було прийнято називати щасливими, роками царювання Людовіка XIV, бо потреба в грошах ніколи не відчувалася дужче, а рішучість не звертатися до нації ніколи не була твердішою, ніж саме в той період.

1755 року Летрон справедливо казав: «Держава заснувала ремісничі спілки тільки для того, щоб черпати з них грошові вигоди то за допомогою патентів, що їх дає уряд, то за допомогою нових службових посад, які вона створює і які спілкам мимоволі доводиться викуповувати. Едикт 1673 року зробив останній висновок з принципів Генріха III, зобов'язавши всі спілки отримувати за гроші утверджувальні грамоти й примусивши всіх ремісників, які ще не належали до спілок, приєднатися до них. Ця жалюгідна справа принесла скарбниці триста тисяч ліврів».

Ми бачили, як було розтрощено весь міський устрій не задля якихось політичних цілей, а з надією надати деяку підмогу скарбниці.

Тій самій потребі в грошах у зв'язку з бажанням не вимагати їх у станових зборів завдячував своїм існуванням і продаж