Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

У пустелі, де повітря позбавлене водяної пари, земля швидко віддає денне тепло. Вже дуже холодно. Встаю, ходжу. Але невдовзі мене починає нестерпно морозити. Кров без води стала густіша, вона ледве тече по жилах, мене проймає крижаний холод, і це не просто нічний холод. Мене всього тіпає, зуб на зуб не попадає. Руки трусяться так, що я навіть ліхтарика не можу втримати. Я ніколи не боявся холоду, а помру від холоду - дивно, що тільки робить з людиною спрага!

Вдень я покинув свій плащ - втомився його нести при такій спекоті. А вітер помалу дужчає. І я бачу, що в пустелі ніде сховатися. Вона вся гладенька, як мармур. Вдень не знайдеш затінку, а вночі - захисту від вітру. Ні дерева, ні кущика, ані каменя, де можна було б прихиститися. Вітер налітає на мене, ніби кіннота в чистому полі. Повертаюся на всі боки, щоб не так задувало. Лягаю, знову встаю. Але стій чи лежи - крижаний батіг все одно періщить. Бігти не можу, немає вже сили, втекти не здолаю, і я, схопивши голову в руки, падаю на коліна, під меч убивці!

Трохи згодом помічаю, що я підвівся, і, весь тремтячи, йду сам не знаю куди! Де я? А-а! Я пішов, і Прево мене кличе. Від того я й прокинувся...

Повертаючись до нього, тремчу всім тілом, гарячково здригаюсь. І кажу собі: «Це не від холоду. Це щось інше. Це кінець». Моє тіло надто зневоджене. Я занадто багато ходив позавчора і вчора, коли йшов сам.

Шкода помирати від холоду. Я волів би краще бачити свої міражі. Отой хрест, араби, ліхтарі... Це навіть починало цікавити мене. Я не люблю, коли мене шмагають батогами, як раба...

І ось я знову на колінах...

Ми захопили дещо з нашої аптечки. Сто грамів чистого ефіру, сто грамів дев'яностоградусного спирту і пляшечку йоду. Пробую пити ефір, ковтаю раз, другий. Це все одно, що ковтати ножі. Ковтнув трошки спирту, але мені здушило горло.

Вигрібаю в піску яму, лягаю, загортаю себе піском. Виступає тільки обличчя. Прево знайшов якісь кущики і розпалює вогонь, але він одразу ж гасне. У піску Прево не хоче ховатися. Воліє пританцьовувати від холоду. І даремно.

В горлі в мене все ще душить - це поганий знак - а проте я почуваю себе ліпше. Я спокійний. Надії більше немає і я спокійний. Зв'язаний, я лежу на палубі невільничого корабля, він мчить мене під зорями, і я нічого не можу вдіяти. Проте, можливо, я не такий уже й нещасний...

Якщо я зовсім не ворушусь, то вже не відчуваю холоду. І тоді я забуваю про своє оніміле в піску тіло. Я більше не ворушитимусь і ніколи вже не страждатиму. А втім, правду кажучи, страждання невелике... За всіма цими муками я бачу покладені на музику втому і марення. І все обертається на книжку з малюнками, на трохи жорстоку чарівну казку... Зовсім недавно мене переслідував вітер, і, рятуючись від нього, я кружляв, як загнаний звір. Потім стало важко дихати: чиєсь коліно душило мені груди. Чиєсь коліно. І я намагався скинути його, я відбивався від ангела смерті. Я ніколи не був у пустелі сам. Тепер я більше не вірю в реальність довколишнього, я залишаюся в собі, заплющую очі, я більше й пальцем не поворухну. Відчуваю, що потік образів несе мене в сонний спокій: ріки, впадаючи в море, знаходять спокій.

Прощайте, всі, кого я любив. Не моя вина, що людське тіло не може три дні боротись із спрагою. Не гадав я, що ми - полонені джерел. Не підозрював, що наша воля така обмежена. Думають, що людина може йти куди заманеться. Думають, що людина вільна... І не бачать припони, якою ми прив'язані до колодязів, прив'язані, мов пуповиною, до лона землі. Ступиш зайвий крок - і помираєш.

Мені болить ваше горе, а більше я ні за чим не шкодую. Мені, зрештою, випала краща доля. Якщо я б повернувся - все почалося б з початку. Я хочу жити. А у містах немає людського життя.

Справа зовсім не в авіації. Літак - це не мета, це тільки засіб. Життям ризикуєш не заради літака. Селянин оре не заради плуга. Але літак допомагає вирватися з міста, від його бухгалтерів, допомагає віднайти істину, якою живе селянин.

Повертаєшся до людської праці і розумієш людські турботи. Стикаєшся з вітром, із зорями, з ніччю, з піском, із морем. Намагаєшся перехитрувати стихію. Чекаєш світанку, як садівник чекає весни. Чекаєш аеродрому, як землі обітованої, і шукаєш свою істину в зорях.

Я не нарікатиму. Три дні я йшов, знемагаючи від спраги, йшов по слідах на піску, покладаючи надію на росу. Я забув, де жив на землі мій рід, і намагався відшукати його. Отакі турботи живих. Але я думаю, що це далеко важливіше, ніж вибирати, в якому мюзик-холі провести вечір.

Я не розумію пасажирів приміських поїздів, ці люди думають, що вони люди, а самі придушені звичним примусом, якого, мов ті мурашки, навіть не відчувають. Чим вони заповнюють своє дозвілля, свої жалюгідні безглузді неділі?

У Росії одного разу я чув, як на заводі грали Моцарта. Я написав про це. І одержав дві сотні лайливих листів. Мене не обурюють ті, хто воліє слухати музику поганенького кафе-шантана. Мене обурює хазяїн того кафе-шантана. Не люблю, коли калічать людей.

Я щасливий у своїй роботі. Почуваю себе селянином, аеродром - моє поле. У приміському поїзді мене вбила б задуха, куди важча ніж тут! Тут зрештою, чудово!..

Ні за чим я не шкодую. Я грав - і програв. У моїй роботі це звична річ. Але ж я дихав вільним вітром, вітром безмежного моря.

Хто хоч раз ковтнув його, той не забуде його смаку. Правда ж, друзі мої? І річ не в тому, щоб жити серед небезпек. Тореадори мені зовсім не подобаються. Я люблю не небезпеку. Я знаю, що я люблю. Життя.

Здається, небо світлішає. Витягаю руку з піску, обмацую розстелене поряд полотнище - воно сухе. Почекаємо ще. Роса випадає на світанку. Але ось уже світає, а парашутні полотнища так само сухі. Думки трохи плутаються, і я чую свій власний голос: «Серце висохло... серце висохло... серце сухе, мов камінь, воно