Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

страшної помилки. Хіба можна не поспішати до них! Гійоме, повернувшись з Анд, розповідав мені, що він теж поспішав до тих, хто зазнав катастрофи. Це загальна істина.

- Коли б я був на світі один,- каже Прево,- я б ліг і вже не вставав.

І ми йдемо прямо на східно-північний схід. Якщо ми перелетіли Ніл, то тепер з кожним кроком ми заглиблюємось далі й далі в Аравійську пустелю.

 

Того дня я більше не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що дуже поспішав. Мені було байдуже, куди поспішати, хоч до смерті. І ще пригадую що йшов, дивлячись на землю, бо мені остогидли міражі. Час від часу ми перевіряли напрям по компасу. Іноді лягали, щоб трохи спочити. І ще я десь покинув плащ, який взяв на ніч. Більше нічого не знаю. Не пам'ятаю, що було до вечора, доки не стало прохолодніше. В пам'яті все стерлося, як сліди на піску.

З заходом сонця вирішуємо спинитися на ніч. Я знаю, що нам треба б іти далі: ця ніч без води доконає нас. Але ми взяли з собою полотнища парашутного шовку. Якщо ми отруїлися не через нього, то завтра вранці, може, нап'ємося. Спробуємо знову розіслати під зорями наші пастки для роси.

Але вечірнє небо на півночі ясне, жодної хмаринки. І вітер змінив свій смак. Дме з іншого боку. Нас уже торкнувся гарячий подув пустелі. Хижий звір прокидається! Я уже відчуваю, як він лиже нам руки й обличчя...

Проте, якщо ми підемо далі, то я зараз не пройду й десяти кілометрів. А за три дні, не пивши, я пройшов понад сто вісімдесят...

Ми вже хочемо зупинитись, коли раптом Прево каже:

- Озеро! Їй-богу, озеро!

- Ти збожеволів!

- Уже смеркає, звідки в цей час візьметься міраж?

Я не відповідаю. Я давно вже перестав вірити власним очам. Якщо це не міраж, то вигадка хворої уяви. І як Прево ще може вірити?

А він наполягає на своєму:

- До нього йти хвилин двадцять, піду подивлюся...

Ця впертість мене дратує:

- Іди подивись, подихай повітрям... це чудово для здоров'я. Тільки знай: якщо там і є озеро, то воно солоне. А втім, солоне воно чи ні, воно ж у чорта на рогах. Його просто немає.

Але Прево, втупивши кудись погляд, уже йде. Мені знайома ця владна сила притягання! І я думаю: «Бувають же такі безумці, що кидаються прямо під паровоз». Я знаю, що Прево не повернеться. Ця безкрая широчінь затягне його, і він уже не зможе повернутися назад. Відійде трохи далі і впаде. І помре там, а я помру тут. Одначе, це так мало важить!..

Не думаю, що то дуже гарна прикмета, оця байдужість, яка охопила мене. Такий же спокій відчував я, коли потопав. Але тепер я користаюся ним і, улігшись просто на камінні, пишу свій передсмертний лист. Чудовий лист. Дуже гідний. Щедро наділяю всіх мудрими порадами. Перечитуючи його, відчуваю якусь марнославну втіху. Про нього скажуть: «Чудове посмертне послання! Як жаль, що він загинув!»

Хотілось би знати, чи довго я ще протримаюсь. Намагаюсь зібрати слину - скільки годин я не плював? Та слини вже нема. Коли довго не відкриваєш рота, губи склеює щось липке. Воно засихає, утворюючи коло рота тверду кірку. Але ковтати я ще можу. І в очах ще не спалахує світло. Коли з’явиться це сяюче видиво - за дві години буде кінець.

Вже темно. З учорашньої ночі місяць став більший. Прево не повертається. Я лежу на спині і перебираю в думці ті очевидні істини. Якесь давнє почуття ворушиться в мені. Хочу розібратися в ньому. Я... Я... Я на кораблі! Я плив у Південну Америку і лежав отак на горішній палубі. І верхівка щогли повільно гойдалася серед зірок то в один бік то в другий. Щогли тут немає, але все одно я пливу у невідоме, до того, що мені судилось і що не залежить від моїх зусиль. Работорговці кинули мене зв'язаного на палубу.

Я думаю про Прево - він не повертається. Я жодного разу не чув, щоб він жалівся. Це дуже добре. Я просто не стерпів би скиглення. Прево - це людина.

А-а! Он він, розмахує ліхтариком метрів за п'ятсот від мене. Загубив свій слід! А в мене немає ліхтарика, щоб йому відповісти, кричу, але він не чує...

За якихось двісті метрів од нього спалахує ще один ліхтарик, потім ще. Боже мій, це ж допомога, мене шукають!

Кричу:

- Ге-ей!

Але мене не чують.

Три ліхтарі сигналять знову і знову, кличуть.

Я не збожеволів. Сьогодні мені не так уже й зле. І я спокійний. Дивлюся пильно. За п'ятсот метрів від мене світять три ліхтарики.

- Ге-ей!

Та мене знову не чують.

І тоді мене охоплює страх. Єдиний раз, що я пам'ятаю. Треба бігти! «Почекайте... Почекайте...» Зараз вони повернуть назад. Підуть шукати в іншому місці, а я загину! Загину на порозі життя, коли вже розкрилися обійми, щоб зустріти мене!

- Ге-ей! Еге-ей!

- Ге-ей!

Вони почули мене. Я задихаюсь, задихаюсь, але ще біжу.

Біжу на голос, на вигук «Ге-ей!» Бачу Прево і падаю.

- Ох! Коли я побачив всі ці ліхтарі...

- Які ліхтарі?

Справді, він сам.

Цього разу мене охоплює не розпач а глуха лють.

- Ну, як твоє озеро?

- Я йшов до нього а воно все віддалялося. Я йшов півгодини. Але воно все одно було дуже далеко. І я повернувся. Однак тепер я певен, що то таки озеро...

- Ти збожеволів, ти просто збожеволів. Ну навіщо ти так зробив?.. Навіщо?

Що він зробив? Що навіщо? Я ладен заплакати з люті і сам не знаю, чого лютую. А Прево пояснює, і голос його зривається:

- Я так хотів знайти воду... У вас зовсім білі губи!

А-а! Мій гнів спадає... Проводжу руккою по лобі, наче прокидаюсь і мені стає сумно. Розповідаю стиха:

- Я бачив три вогники, бачив зовсім ясно, як оце бачу тебе, помилитись було неможливо... Кажу тобі, Прево, я їх бачив!

Прево спершу мовчить. І нарешті визнає:

- Та-ак... Кепські справи.