Богоміл Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов

наполягав. І далі паскудив. Думка про смерть зробила його ще агресивнішим, ніж будь-коли раніше. «Він зіпсує й цю малу„.» — думав я. І одного дня випадково почув від Євтимової, що в неї у лабораторії є ціаністий калій. Я попросив у неї його начебто для своїх дослідів. І дав йому, твоєму Маринову. Тепер ти все зрозумів?

— Зрозумів, що ви плювали не лише на принципи, а й на свою професію. Людина могла ще жити. Є хворі на рак, які живуть роками.

На обличчі Колева знову проступає гнівний дрож. Він кидає недокурок і пильно дивиться мені в очі.

— Отже, ти знову нічого не зрозумів. Це був негідник. Негідник, який розбещував геть усе навколо себе… І коли я дістав для нього отруту, то навіть зрадів. Зрештою, я не вливатиму її йому в уста. Він сам вирішить свою долю. Адже мертвий негідник завжди приємніший за живого…

— Мертвий негідник… чи жива дівчина… — бурмочу я.

— Яка дівчина? — перелякано запитує Колев.

— Ніяка… така собі… в сукні.

— Ми, мабуть, розмовляємо різними мовами.

— Нічого подібного, — кажу я. — Ми навіть чудово розуміємо один одного. Ви з самого початку були мені симпатичні. Тільки мушу вас попередити, що мене ніколи не призначать головою суду. Розподіл влади, розумієте: судова, виконавча й таке інше. Та нічого, побачимо. Візьміть із собою чисту білизну. А про цигарки не турбуйтесь.

І ось я знову на тлі звичної декорації. Канцелярія, чотири порожні столи, вікно, залите потоками дощу, й блимаюча лампочка.

Історія закінчується так само, як і починалася, — звичайна манера ледачих авторів. Нічого не змінилось, окрім одної-єдиної деталі. Мене не чекає нове розслідування, немає побачення з мерцем. Буде кілька вільних днів, щоб залагодити свої справи. Між іншим, здійснити невеличку подорож на периферію у зв'язку з однією особистою історією. Наближаються свята.

Бадьоро насовую на потилицю капелюха й підходжу до свого улюбленого поста — до вікна. Надворі крізь пасма дощу невиразно окреслюються голі дерева, вулиця. Люди з парасольками й плащами снують біля вітрин, заходять до магазинів, щось купують. У мене теж іще є час зробити деякі покупки. Треба нарешті подумати про заміну свого героїчного плаща, якого я ношу на своїх плечах вже не один рік…

Двері за спиною відчиняються. Входить старшина.

— Вас викликає шеф.

Коли тебе викликає начальство, то, напевне, не для того, щоб вручити троянди.

Так воно і є. Шеф, звичайно, задоволений швидким закінченням справи. Заковика лише в тому, що стався новий випадок… і оскільки, як тобі відомо, інші інспектори зайняті…

Так що я знову стою біля вікна й чекаю, поки задзвонить телефон. Я вийду, сяду в спеціальну автомашину, потім насуну на очі капелюха, щоб на кілька хвилин усамітнитися й обміркувати одне питання. Наближаються свята, от тоді й заходжуся коло особистої справи. Так, свята. Але які саме? Аби тільки не вербна неділя. Так чи так, а до свят іще два тижні. І зараз треба думати про найближчу перспективу — про нове завдання. Цього разу — у вечірній час.

За спиною дзвонить телефон.

— Вже готово? Зараз спускаюсь.

На ходу знімаю з вішалки плаща й так само на ходу вдягаю його, поки збігаю сходами вниз. Машина закрутилася. Початок нової справи. Не знаю, чи ви мене розумієте.

Мій робочий день закінчується пізно ввечері. Випадок досить заплутаний. Поки що все оповите темрявою. Іду вулицею під дощем і намагаюсь вдивитися, наскільки це можливо, в цю пітьму. Ступаю, засунувши руки в кишені старого плаща, і разом зі мною пливуть мої думки.

Вулиця розмальована, мов зебра, тінями й світлом, що падає від ліхтарів та освітлених вікон. Я ловлю себе на тому, що, замість думати про нове розслідування, рахую світлі й темні плями.

Це погана прикмета. Нічого, мине.

Світло… Темрява… Знову світло… Знову темрява… Ми навмисне ведемо гру в темряві. Як фотографи. Нерозлучні з темрявою. Павло й Віргінія[5]… Інспектор і ніч… Найрізноманітніші людські долі. Тільки твоєї власної немає… Темрява… Світло… На тому танцювальному майданчику теж було світло. Поруч — море. А ще ближче — дівчина. Настільки близько, що якийсь вульгарний тип сказав би — майже в твоїх руках.

Шлях мій проліг повз отой будинок — ковчег Маринова. Але тепер він уже нічого не означає для мене. Він залишився як непотрібний мотлох у комірчині спогадів. Повільно проминаю двері та іржаву металеву огорожу. Попереду причаїлась в обіймах парочка, знайшовши притулок під маленькою жіночою парасолькою. Вони обнялися, бо парасолька маленька — сподіваюсь, ви вловлюєте зв'язок. Дівчина ця — Жанна. А юнак… не Том.

Я вже майже порівнююсь з ними, коли вони нарешті помічають мене.

— Інспектор… — шепоче Славов.

— На добраніч, інспекторе! — чую Жаннин голос.

Я вже майже пройшов, але піднімаю вгору руку на знак привітання, не обертаючись. «На добраніч, діти», — подумки кажу я. Нічого кричати серед вулиці.

І йду собі крізь темряву й світло, так само тримаючи руки в кишенях, у зсунутому на потилицю капелюсі й згаслою цигаркою в кути губів.

То про що ми говорили?.. А, про погоду… Низька, значна хмарність з дощами в західних областях країни… Моя вам порада: не виходьте з дому без парасольки.

БРАЗІЛЬСЬКА МЕЛОДІЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Затишна квартирка. Саме така згодилася б мені, бо я ще не одружений. Затишна, світла квартирка. Крізь вікна й балконні