Тетяна В. Савченко - Мануал до черепахи

Зоя сидить в куточку, ніхто на неї не зважає. Вона розглядає негарних людей. Бачить: чоловіків між ними нема, лише жінки. Негарні – Зоя бачить – не тільки старі тітки, але й молоді дівчата. Волосся у них неохайне і тьмяне, зовсім не блищить. Зоя думає, чому вони такі негарні і чи буде й вона така негарна, коли втратить розум і стане маніяком. «Тоді мене вже не візьмуть на Кассандру, – думає вона, – а Ольга стане Коломбіною».

Дві негарні жінки тягнуть далі у коридор велетенську каструлю, і Зоя йде за ними. Її наче й не помічають. Піднімаються разом іще на поверх. Там велика кімната, де багато столиків і несмачно пахне супом, мокрими ганчірками і хлоркою. Зоя несе за жінками ківш і наливає по мисках якийсь рудуватий суп. Коли роботу зроблено, Зоя нюхає свої руки, вони пахнуть рудуватим супом, хлоркою і мокрими ганчірками. Йде в інший бік і знов опиняється в коридорі, ще самотнішому і ще темнішому. Тільки вікно наприкінці таке самісіньке, і Зоя старанно його запам’ятовує, складаючи там само, де вже лежить запах супу, хлорки і мокрих ганчірок.

Двері в кімнати по коридору всі замкнені. Тільки одна аж наприкінці незамкнена, там туалет. Зоя оглядає туалет, блакитні слизькі кахлі та іржавий стік посередині. Довгасті ямки без жодних дверцят. Мийка з розхитаним краником, під мийкою відро. Пахне хлоркою.

Запам’ятавши усе, Зоя виходить і тихенько смикає дверцята з іншого боку коридору. Одні піддаються, аж Зоя з несподіванки причиняє їх дужче, ніж досі.

Тоді ледь-ледь тягне на себе. Щоб не скрипіло.

– Заходь уже! – чує голос ізсередини.

Поважні люди їздять у Єгипет тому, що тут видобувають вугілля. Такі нероби, як ми, їздять подивитися на Піраміди. Отож і ми тепер знаємо, які вони, оті Піраміди. Вони світлі й трикутні. Довго роздивлятися нема чого, особливо якщо здаля. Але урочисто, правда.

Склалося якесь невиразне відчуття, що єгиптяни не дуже люблять українців. Навіть не знаю чому. Не те щоб відразу хапалися бити і проганяти, такого, слава Богу, не траплялося, але погляди скоса не раз на собі відчув. Росіян сприймають нормально, турків, японців, американців – усіх нормально сприймають. Не розгадав я цього феномену.

Сподобалося, що квітів багато. Особливо троянд. Якесь місто троянд, кожен вільний клаптичок задіяний під клумбу. Червоні, рожеві, білі… червоних особливо багато.

Пам’ятники усі з якогось чорного матеріалу. Властиво, тут люди мешкають доволі смагляві, то воно якось і пасує. Хоча, крім людських, нам трапилася скульптура пальми з рейкою замість стовбура. І вона теж була чорна!

А один пам’ятник був із ніг до голови золотий. Це був чоловік у короткому плащику. Несподівано.

Іще кумедний випадок. Треба було нам із Мамою на базар, у неї шлейка від босоніжки порвалася. Ми розпитали у місцевих, як до базару пройти, ідемо і бачимо перед собою якусь будівлю з куполом, на якому тріпочеться державний прапор. Ну, чисто тобі рейхстаг якийсь. Білий дім. Ми серйозно подумали, що це будівля якогось владного органу. Стали обходити кругом. Поки допетрали, що це ж і є базар…

Дуже багато нарікань на єгипетський транспорт. Ми їхали звідси автобусом, і, кажу щиро, такого бардака з автобусними перевезеннями я ще ніде не бачив. У касі нам продали квитки на десятигодинний рейс, мотивуючи тим, що о восьмій автобус «мабуть, не піде». Ми мусили три години стирчати на їхньому вокзалі, сумним поглядом провели наш восьмигодинний, котрий таки пішов, дочекалися десятої, зрозуміли, що саме десятигодинний вирішив зробити собі вихідний. Мусили здавати квитки назад у касу, спитали, чим іще можна виїхати хоч кудись за межі країни, хоч до Алжиру, хоч до ПАР. Касирка заявила, що квитків уже нема, хіба вранці. Іти серед ночі шукати готель нам не хотілося, та й загалом ми були налаштовані ночувати у транспорті. Зрештою якийсь водій нас погодився вивезти, добре поморочивши перед тим голову. Оця остання пригода добряче зіпсувала враження від міста.

А ще люди засмутили. Навіть не тим дивно вибірковим ставленням до українців. Бачиш, як із них жили тягнуть, а вони сприймають це як належне. Водії автобусів працюють по кілька діб без сну, платять їм нерегулярно, часті нещасливі випадки на виробництві. Довкола – пишність і краса, а по суті…

Інна має 17 років, Юра – 16, Михалька – 14 років, Ольга – 12, Зоя – 8, Юра-молодший – 6 років, Варварка – 4 роки.

– Заходь уже! – чути голос ізсередини.

Зоя слухняно переступає через поріг і опиняється в кімнаті з великим довгим столом. Уздовж стола сидять на стільцях дев’ятеро осіб. Усі дев’ятеро уважно розглядають Зою, і їй від цього робиться трохи не по собі. Зоя причиняє двері за собою, знімає вовняну шапочку і сідає до столу, на самий краєчок стільця. Стілець високий. Ноги бовтаються. Але то нічого, вона ж іще підросте.

– Хочеш хліба з салом? – раптом запитує один із божевільних. Він має якусь сірувату шкіру, кумедні, завеликі передні зуби і ще кумедніші видовжені вуха. Божевільний відламує від житньої «цеглинки» шматок. Хороший шматок, зі скоринкою. Зоя радо би з’їла такий, але мусить стерегтися: раптом вона відкусить, і її вже не випустять, як Персефону з казки? Бо точнісінько як у тій казці, дуже хочеться їсти. Каструля з супом не спричинила жодних асоціацій, але тепер Зої так і лізе в голову, що вдома Михалька вже зварила їсти, що її канапку, як завжди, поцупили, доки вона спала перед уроком. Зоя що тільки не робила, щоб уберегти ту свою канапку: запихала її собі у рукав, клала в шапочку під голову, сідала на пакунок – дарма. Канапка щоразу зникала. Може, нема ніякого підступу, може, то просто голод? Зоя бере, чемно дякує вуханеві і розгублено крутить скоринку у руках, бо де ж сало? Сала нема. «Мабуть, так і треба, – думає Зоя, – я ж у божевільні. Мабуть, тут так заведено». І ховає хліб у рукав светра, бо хто його зна?

– Побавимося? – запитує несподівано знайомий голос. Зоя дивиться на божевільного, котрий запитав, і впізнає Полішинеля. Пошукавши очима, знаходить за столом і Арлекіна. Арлекін привітно шкіриться, наче тільки й чекав, доки вона його впізнає.

– Роздавай, братухо! – квапить він Полішинеля.

Полішинель встає і проходить довкола стола, а решта простягають йому руки човником. Полішинель щось туди кладе, мов у грі в «ношу-ношу каблучку», так, щоб не було видно. Отримавши своє, кожен