Тетяна В. Савченко - Мануал до черепахи

знаєш, доведеться тобі сьогодні прокинутися від вибуху хлопавки під вухом, чи від запаху клею, яким кінчики її тоненьких, як щурячі хвостики, кісок приклеєні до парти, чи від струмочка холодної води, який дзюрчить тобі на шию. Зоя не ображається, завжди залюбки сміється разом з усіма. Клей не встигає затвердіти, його можна змити водою, а решта дрібних капостей і взагалі не варті того, щоб засмучуватися. Тому Зоя сміється. Звісно, прихильності однокласників їй то не додає, та дарма. Що поганого з того, що Зою в класі вважають прибацаною? Вона сама їм сказала. Коли у класі говорили, хто ким стане, як виросте, Зоя встала і чесно повідомила, що ніким суспільно корисним стати, мабуть, не зможе, бо як виросте, неодмінно стане ненормальною, а може, навіть маніяком. Так уже її доля склалася, адже у неї була травма дитинства. Діти їй повірили, у житті всяке буває… Часом дехто й розпитував: як воно буде? Але ніхто не питав: як воно було? На таке відповісти Зої було б легше.

Зої самій цікаво, як воно станеться – її перетворення на психічну. І як скоро? Бере книжки про всяке таке. Бібліотекарка через це вважає, що Зоя стане знаменитим лікарем.

Інколи Зої здається, що вона відчуває на собі якісь симптоми. От сьогодні, їдучи до школи, Зоя бачила, що у всіх дорослих дівчат, які сиділи у тролейбусі, на першій фаланзі вказівного пальця лівої руки є по дві цяточки-подряпинки, схожі на укус змії. Зоя певна, що ніхто крім неї того не бачить. А якби Зоя була як усі? Тоді… тоді б вона, певно, вигадала тому якесь пояснення.

Наприклад: усі ці дівчата навчаються в перукарському училищі, і коли вони відстригають зайвий жмутик волосся, вчитель їх б’є гребінцем по руках.

Або: саме тепер увійшла в моду якась прикраса, шпилька для волосся або брошка. Одним словом, це прикраса з надто тугою пружиною. І щоразу, відстібаючи її, дівчата отримують отаку подвійну подряпинку.

А може, і так: на тій зупинці, де сідають усі ці дівчата, кицька привела кошенят. Дівчата завжди добрі до всього маленького й пухнастого, тож неодмінно намагаються кошенят потримати. А кицька їх за те кусає і дряпає.

А часом, читаючи книги, Зоя думає, що маніяк походить від слова «манія». І тоді пробує на смак свій власний норов, шукаючи в ньому різних маній. Манія величі – це точно не про неї. Може, то манія переслідування? Зоя уявляє за собою назирці когось страшного, але нічого значущого вигадати не може. Одного разу, щоб перевірити себе на клептоманію, Зоя була поцупила перший-ліпший предмет, що трапився їй під руку – старий, нікому не потрібний млинок на каву. Навіть не електричний, такий собі з дерева, різьблений. Навряд чи господиня згадала про нього, ну справді…

Але нічого нового Зоя про себе того разу так і не дізналася. Ніяких особливих відчуттів.

«Треба якось у цьому розібратися», – думає Зоя.

Розібратися треба. Хто ж заперечує.

Зоя мусить знати, що на неї чекає, бо книги – то книги, а життя – то життя. Зоя викидає читацький квиток у смітник і їде.

Їде Зоя за одинадцятим маршрутом. На Топольки їде. На Розочку. Дорога її пролягає через Гейковку і Ліпіни, до Берегова, повз Скарженці, і десь там іще має бути Халявин, не слід минати й Чукалівки, не кажучи вже про Петриків. Із заїздом у Сабурку їде, у бік Глевахи, на Сєдова, шість, до Ющинців, на Ігрень, до Кульпаркова, на Павлівку, Фрунзе, сто три. За вікном – то зима, то літо, але ні весни, ні осені, як знає кожен, кому за одинадцятим маршрутом їздилося. Завіси автобуса затуляють вікна щільніше і щільніше, а Зоя думає: отак воно й буває, наступного разу я вже не повернуся.

Двері надто важкі для восьмирічної дівчинки, але із Зоєю то все вже траплялося. Ось вона сидить, ноги бовтаються, а за скляними дверима час від часу виринають тьмяні тіні. Скільки ще ляльок-рукавичок сховано за тими дверима? Зоя уявляє собі лікарняну шафу, повну всяких баночок і пляшечок, але то тільки видимість, варто знайти потаємний важіль, – і полички з баночками і пляшечками від’їдуть набік, демонструючи справжнє обличчя медицини: десятки й сотні схожих одна на одну ляльок-рукавичок. Закон збереження речовини: кожен лікар, який не зміг повернути тобі маму, поверне тобі ляльку. Дзеленчать склянки у шафці, раз по раз натискається потаємний важіль. Не треба боятися, Зоя для того і йде, щоб побачити і переконатися.

Так воно буває, коли їздиш сама автобусом: кожна думка повертає в минуле, тоді як Зоя хоче знати про майбутнє.

Зоя тягне двері, повисає на них усією вагою – і вони таки прочиняються.

Нагору ведуть сірі сходи. Зоя піднімає то одну ногу, то іншу. Є ліфт, але Зоя не певна, чи їй туди можна.

На другому поверсі коридор тьмяний і порожній. Аж дивно, наскільки Зоя тут нікому не потрібна і не цікава. Стіни вимощені пощербленими кахлями, при стінці стоять зчеплені по четверо крісла з вичовганим зеленим сукном. Зоя тихенько сідає і шкрябає стінку. Світла так мало, що її майже не видно у тому кріслі. Зоя насмілюється залізти з ногами і випростується, стоячи коліньми на зеленому сидінні, бо над кріслом висить план евакуації при пожежі. Зоя шукає, де написано про хворих.

Але такого ніде не написано. Самі стрілочки. Зоя тихенько сповзає з крісла і йде назустріч великому яскравому вікну, що світить наприкінці коридору. У вікні – решітки.

Навмання Зоя прочиняє одну з дверей. Там стоїть стіл і крісло. На столі під склом календар. Збоку шафа прочинена і в шафі – йой! – хтось порпається. Зоя похапцем зачиняє двері і тікає. Біжить до сходів, але не вниз, вниз логічніше, так вони здогадаються, а нагору. Але згори хтось іде. Зоя метнулася назад і встигла заскочити до ліфта – дарма, що там всередині вже була чужа тітка. Тітка без халата і з торбою, а отже, Зою не ловитиме і не проганятиме.

Тітка мовчить – і Зоя мовчить. Тітка жує самими губами і поглядає на Зою, мабуть, їй кортить про щось Зою запитати, але вона не запитує, мовчить. Зоя так і хоче.

Зупиняється ліфт невідомо на якому поверсі, переполохана Зоя і не глянула. Виходять вони з чужою тіткою до якоїсь клітки, затуленої на засув. Зовні клітки – кімната, де багато негарних людей. Тітка тисне на кнопку, приходить жінка в халаті та