Тетяна В. Савченко - Мануал до черепахи

смаженої картоплі не лишається в під’їзді, де йому звично, а поволі клубочиться над зігрітою землею. Смачний, святковий.

Так само і люди: ходять надворі, сидять надворі. Їм із Мірошником усміхаються лагідно. Ольга знає чому: у такі вечори всі кішки бузкові…

Ніхто в приміщенні бути не хоче, і в кінотеатрі зала майже порожня, людей менше, ніж часом Ольга звикла бачити у себе вдома.

– Це прикольно, – каже Мірошник, – у нас квитки дешеві, а ми сядемо у VIP-зоні, нехай тільки світло погасне, щоб ота гуска не побачила.

Світло гасне. Ольга з Мірошником прокрадаються на задні місця, де сидіння м’які, екран не лізе в очі, а звук поширюється рівномірно. Може, Ольга колись була бузковою кицькою? Чи марно їй так приємно крастися у темряві? Але, згадавши мету свого буття в кіно, Ольга зосереджується, кладе руки на бильця крісла, рівно ставить спинку і суворо дивиться поперед себе. Реклама, трейлери, нарешті фільм.

На екрані підліток, школяр. Він іде коридорами, сперечається з якимось іншим хлопцем, штовхає його і йде далі, огинає зграйку дівчат, вони кричать йому в спину. Спина великим планом, бісер поту на шиї. Хлопець заходить до класу, де вже триває урок, вчителька, негритянка з високим жмутом кольорових кісок, робить йому зауваження. Хлопець виймає з торбини книжки, шукає зручної пози, совається. Мірошник сідає зручніше, хрускає кісточками ключиці, а тоді кладе руку на спинку крісла. Хлопець виймає маленький червоний пістолетик і стріляє. Зойки, скрики, дівчата намагаються сховатися за партами, музика голоснішає, ідуть титри. Труп не показали. «Ну, здригнися», – думає Мірошник до Ольги. Йому це потрібно тепер. Але Ольга незворушна.

Коридор лікарні. Уперед і назад ходять медпрацівники у халатах, з бейджиками, санітар везе столик із медикаментами, старий у смугастій піжамі поволі дибає до вікна. Вікно в кінці коридору. Як світло в кінці тунелю. «Це всього лиш такий прийом», – думає Ольга.

Ага, це, напевно, все-таки психіатрична лікарня. Хлопець прикутий до ліжка. Якщо дивитися збоку, вираз його обличчя точно повторює вираз обличчя Ольги, але Ольга не помічає іронії. До палати заходять двоє – лікар і адвокат. Тепер суддя. Великим планом руки судді. «У стані афекту… Примусового лікування…». Суддя намацує коробку з вологими серветками під столом і витирає долоні. Долоня Мірошника повільно, як крапля смоли, стікає на плече Ольги. Хлопчик маленький, років п’яти. Це він, той, що застрелив учительку, тільки в ранньому дитинстві. Мати тягне його за руку. Її обличчя не видно. Обличчя Ольги незворушне і зосереджене, очі майже не кліпають.

Хлопець перед дзеркалом. Він вже більш дорослий. Сидить в інвалідному візку. Він не може ходити? Мірошникові пальці злегка погладжують Ользі шию, саме там, де ще не волосся, а в’юнкий пушок. Саме це місце на дівочій шиї тепер видно на екрані. То санітарка нахиляється над хлопцем, щоб стерти залишки піни з обличчя – вона голила його. Голова безвільно схиляється набік, здається, хлопець паралізований. Мелодія стає більш ліричною. Ольга гамує тремтіння десь у горлі, але їй це добре вдається, її очі сухі й незворушні. Санітарка говорить. Вона розповідає, як її покинув хлопець. «Зайшла до ванної… забув капці… ти однаково мене не чуєш…» Ольга розслаблюється: такі репліки дратують шаблонністю, а не зворушують. Камера повільно пливе згори вниз за профілем хлопця, до мелодії додається сумовитий спів, на біле простирадло падає крапля крові, ще одна. Профіль Мірошника нечіткий у темряві, а рука його ковзнула Ользі під пахву і спроквола заходилася коло її грудей.

Хлопець іде такою ж скорою ходою, що й на початку фільму. «Паралель», – думає Ольга. Він іде посеред вулиці, ні від кого не криючись. На ньому сіра полотняна куртка на ґудзиках. Мірошник бере долоню Ольги, розминає подушечки її пальців, а потім забирає руку до себе і її пальцями поволі розстібає на собі ґудзики. Ольга легко подається за його рухом, немов сухий листок за вітром, але очі її, немов ґудзики, пришпилені до екрана, очі її, мов соняхи, які точно знають де. Хлопець біля могили, кладе червоні квіти. Дуже гарні. Усе стає чорно-білим, окрім квітів. Це лише прийом. Ольга легко справляється з почуттями, навіть дозволяє собі поблажливу усмішку: «О, ці режисери…» Мірошник розуміє усмішку як заохочення, пересаджує Ольгу собі на коліно, цілує її в шию і у волосся. Хлопець на екрані сидить, сором’язливо забравши руки в замок, кидає швидкі погляди, несміливо всміхається. Жінка навпроти нього схиляє голову: «Добре, зайдіть до канцелярії, візьміть ваш розклад».

Хлопець іде шкільним коридором. Це уже не хлопець, а дорослий чоловік. Мірошник пробирається до виходу, проходячи повз білетерку, злим рухом застібає «блискавку» на штанях, йому не просто байдуже, чи хтось помітить, він навіть хоче, щоб помітили, він хоче ще й дошкулити хоч комусь цим жестом, шокувати хоч тепер, якщо не вийшло здобутися бодай на якусь емоцію хвилину тому. Він злий, як собака. Він злий, як дорослий чоловік. Жіночка-білетерка не підвела, таки стрепенулася від його появи і невчасно ввімкнула світло у кінозалі, хоча до кінця фільму ще хвилин п’ять-десять. Ріденька публіка виповзає, також не чекаючи кінця, адже вечір такий… нікому не хочеться довго бути в приміщенні. Ольга задоволена собою: вона протрималася майже до кінця, але таки не йде: майже – це тільки майже. На блідому екрані миготять постаті, починається фінальна пісня, і тут Ольга не витримує, сльози перемагають і вириваються з неї на волю, а перед очима – тоненька шия з в’юнким пушком, і Ольга вже не пам’ятає, навіщо сюди прийшла: «Чому у світі так мало людей, здатних хоч когось зрозуміти? Ми з тобою наодинці, тільки по різні боки екрана. Ми з тобою дуже схожі. Знаєш… мене теж ніхто ніколи не кохав… і ніхто ніколи не покохає…»

Вихід Зої, частина перша

Інна має 17 років, Юра – 16, Михалька – 14 років, Ольга – 12, Зоя – 8, Юра-молодший – 6 років, Варварка – 4 роки.

Зоя єдина мусить іти до школи на восьму ранку. У старших друга зміна, а молодші ще до школи не ходять. Інна вважає, що це зручно. Ольга і Юра вважають, що це зручно. Усі вважають, що це зручно, окрім Зої.

Іти менше зупинки. Проте Зоя воліє проїхати цю зупинку і трішки пройтися назад. Вона заходить до класу раніше за всіх, сідає за свою парту, поближче до батареї, кладе голову на руду в’язану шапочку і засинає. Прокинутися вчасно Зої неважко, про це завжди дбають однокласники. І ніколи не