Тетяна В. Савченко - Мануал до черепахи

із божевільних притуляє ледь розтуленого човника до ока, намагаючись роздивитися, що туди поклав Полішинель. Коли він наближається до Зої, вона теж складає руки човником і відчуває якісь невеличкі прохолодні предмети. Зазирнувши одним оком, вона однаково не розуміє, що це. Раптом один із божевільних різко смикає правою рукою, і весь вміст «човника» висипається на підлогу. Тої ж миті сусіди незграби хапають його під руки і кудись тягнуть. Божевільний опирається і всіх кляне, уже за дверима його крик спочатку переходить в істеричний вереск, а потім поступово слабне. Інша восьмирічна дівчинка злякалася б, але Зоя лише спостерігає. Поки що це все її не стосується. Зоя дивиться під стіл. На підлозі розсипані пігулки. Ціла жменя різнокольорових пігулок: жовті з червоним, червоні з білим, червоні з зеленим, сині з білим, сині з зеленим.

– Ти вмієш грати у доміно? – запитує Арлекін. Зоя хоче сказати «Вмію!», але їй ще ніколи не доводилося грати в доміно барвистими пігулками. Тоді Зоя хоче сказати «Не вмію!», але вона задовго вагалася, її вже ніхто не слухає.

«Подивлюся, як інші грають. Мабуть, нічого складного», – вирішує Зоя.

Спочатку їй здалося, що гра і справді дуже проста. Синю половинку пігулки кладуть до синьої, червону – до червоної. Справді, як у доміно. Проте, коли вона спробувала покласти біло-червону пігулку до білого краєчка, усі раптом закричали й заремствували:

– Фальшує! Виженіть її, вона фальшує!

– Треба її забрати! Треба її покарати!

Зоя думає: «Та хто ви такі?», але Полішинель заспокоює усіх:

– Облиште, дівчинка не засвоїла, як слід, правила гри. Хоча це дивно, адже в доміно у нас грають навіть кретини і дауни. Вона ще трошки подивиться – і неодмінно навчиться. У тебе вийде, серденько! Спробуй ще!

Зоя неуважно киває, міркуючи, що наступного разу вона краще пропустить свій хід. Тим паче, за черговістю тут ніхто і не стежив, найдрібніший із хворих, плесконосий, давно вже дрімав, і це, здається, зовсім не турбувало решту гравців.

Однак Зоїн задум провалюється. Полішинель притуляється на її стілець, та так, що Зої лишається самий краєчок, хапає її за руку і безцеремонно розглядає її пігулки.

– Я допоможу, серденько, я тобі тихе-е-есенько шепну, яку треба класти.

Але, коли настає черга Зої, він кричить їй у вухо, так надсадно, що у Зої мало не лускає голова, і довбе пальцем у долоню, мов долотом:

– Жовту давай! Оцю-оцю-оцю!

Зоя кладе жовту пігулку.

– Виграла!!! Гляньте, вона виграла!

– Новенька виграла! Оце розумне дитя!

– Ви-гра-ла! Ви-гра-ла!

Один із божевільних у захваті підкидає свого капелюха. І навіть отой маленький, що спав, захропів якось урочистіше, немовби заграв плескатим носом марш.

Зою хапають на руки, підкидають у повітря, але після трьох злетів усі раптом, мов по команді, втрачають інтерес, стають тихими й байдужими і сумирно сідають по місцях, а Зоя боляче гепається об підлогу.

Коли Зоя підводиться і сідає на місце, то бачить перед собою чималу купку пігулок. Усі пожадливо дивляться на купу. Зоя, сподіваючись поради, зиркає на Полішинеля.

– Чого чекаєш, їж! – каже Полішинель. – Ти ж виграла.

– Оце їсти?

– Так.

– Оце все? – уточнює Зоя.

– Еге, еге! – кивають з обох боків стола.

– Я не буду! – каже Зоя. Вона має вісім років і добре знає, що буває з дітьми, котрі їдять невідомо які пігулки. Зрештою нічого доброго з такими дітьми не трапляється.

За столом лунає розчароване перешіптування, той, що в капелюху, починає плакати.

– Ну, їж! Ну, їж же! Так нечесно! – чує Зоя зусібіч. І мовчки хитає головою. Та вона їх не боїться анітрохи!

– Ну, їж! – Полішинель і Арлекін водночас з обох боків гепаються на її стілець, мало не придушивши між собою. Полішинель гладить Зою по голівці, а Арлекін підгортає до неї купу пігулок.

– Ну їж, так же нечесно!

– Не буду я цього їсти! – злиться Зоя. – Шукайте дурнішу! – І схоплюється на ноги. Досить із неї.

– Ти з ким дружиш, з нами чи з головою? – ображається навздогін Арлекін.

– Мені час додому, – рішуче промовляє Зоя і вислизає через двері, – красно дякую за приємне товариство!

І затуляє двері.

Дорогою назад Зою ніхто не перепиняє. Тільки двері на вулицю знов насилу піддаються. Зоя повисає на них і відчиняє. Шматок хліба випадає їй з рукава.

Вихід Юри-старшого

– А це в тебе звідки?

– Тьотя дала.

– Яка тьотя?

– З больнічки.

– Так воно чуже? Тобі побавитись дали, а ти забрала. Не можна. Пішли, повернемо.

– Не повернемо. Це замість мами.

– Що значить – замість мами? Де мама з татом?

– Поїхали.

– Де поїхали?

– Десь. Далеко.

– Хто тобі таке сказав?

– Тьотя.

– Яка тьотя?

– З больнічки.

Юра-старший розповідає, йому 22 роки.

–

Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший 3 роки, Варварка – 13 днів.

Тепер я знаю про такі штуки, як дев’ять днів і сорок днів, переродження душ і тибетську книгу мертвих. Тоді ми не знали. Батьки ніколи не виявляли інтересу до жодної релігії. Я сам усе зробив у себе в повітці, усе, що вважав за доцільне. Потім було дуже соромно згадувати. Потім пробачив собі. Що саме?

Зібрав мамині мапи і батькові клясери, мамині словники і батькові книжки, а також дещо із одягу. Узяв баняк, у якому замочували одіж для прання. Він нам не був потрібний, бо Інна так вирішила і зробила в ньому дірку. Склав усе туди, а нагорі поставив дві зліплені з глини фігурки. І підпалив. Димом усе, що мама й батько любили, мало віднести до них на небо. Я би й сам був туди вліз, якби був певен, що мати або батько мене доста любили, але вони більше любили Інну, а її до баняка не годен був запхнути і слон. Утім, брехня, я того не зробив не з сумніву, а з ляку. Палив то все в повітці раннього ранку, щоб на дим із прочинених вікна і дверей не прибіг ніхто із сусідів. Ніхто мені не боронив, ніхто не занюхав диму, я сам кашляв і задихався із вдоволеною люттю, невідь-що маючи на увазі: «Ну і нехай. Ну й нехай». Тихо в такі ранки буває, коли місто належить тільки двірникам і туристам, та й то, може, центр, а не такі глухі вулички, як наша.

Такі штуки заспокоюють на час, доки робиш. Опалені чорним глиняні фігурки вогонь не встиг зробити міцними, тож і моє заспокоєння тривало недовго. Гасав по кімнаті, шукаючи улюблених речей. Раз Інна застукала