Редьярд Джозеф Кіплінг - Мауглі

— Тепер її слід десь сховати. Час гнати буйволів у село. Допоможи-но зібрати стадо, Акело!

Череда потроху зібралася й потяглася у вечірньому тумані до села. Засяяли вогні, Мауглі почув дзвін набату й удари гонга в сільському храмі. Біля воріт села зібрався великий натовп, який, здається, чекав на хлопчика.

«Це, мабуть, через те, що я вбив Шер-Хана», — думав Мауглі. Але раптом злива каміння посипалася на нього, на щастя, не поціливши, і юрба закричала:

— Відьмак, вовкулака! Лісовик! Геть від нас! Геть, бо брамін перетворить тебе знову на вовка! Стріляй у нього, Бульдео!

Почувся постріл, і один з буйволів заревів, поранений кулею.

— Знову чари! — закричав натовп. — Він відводить кулі. Бульдео, куля поцілила у твого бика!

— Та що сталося? — запитував Мауглі, нічого не розуміючи, а злива каміння усе сильнішала.

— Вони нічим не кращі за нашу Зграю, ці твої брати, — пробурмотів Акела, з тугою спостерігаючи здалеку за всім, що відбувалося в селі. — Вони стріляють в тебе, вони женуть тебе геть від себе!

— Вовк! Вовче поріддя! Геть! — кричав сільський священик, вимахуючи кропилом зі священного чебрецю.

— Знову мене женуть? Минулого разу тому, що я людина, а тепер — тому, що я вовк. Ходімо звідси, Акело.

Лише одна жінка — це була Мессуа — кинулася крізь натовп із криками:

— Мій сину, мій сину! Вони говорять, що ти чаклун, що ти можеш обернутися на вовка, звіра. Я не вірю. Але краще йди, інакше вони уб’ють тебе. Бульдео запевняє, що ти чарівник, але я знаю, що ти лише помстився за смерть Нату.

— Назад, Мессуа! Назад! Інакше ми й тебе поб’ємо камінням!

Мауглі засміявся коротким злим сміхом, коли один камінь ударив йому в обличчя.

— Біжи назад, Мессуа! Все, що вони говорять, — такі ж дурні казки, як і їхні розповіді в сутінках під фіговим деревом. Я помстився за твого сина. Прощавай! Біжи швидше, я зараз пошлю на них їхніх буйволів. Тварини помчать швидше, ніж те каміння, яке люди кидають у мене. Пам’ятай, Мессуа, я не чаклун. Прощавай! Нумо, Акело, допоможи мені ще раз! Піджени стадо!

Буйволи і без того нетерпляче чекали, коли їх пустять у село. Але тепер, коли їх підганяли ззаду вовки, вони кинулися через ворота зі швидкістю вихору, розкидаючи навсібіч людський натовп.

— Перерахуйте їх! — з іронією кричав Мауглі. — Можливо, ви думаєте, що я обікрав вас. Перерахуйте їх, бо я не буду більше вашим пастухом. Прощавайте, ви, нікчеми, і дякуйте Мессуа, що я не кинувся на вас зі своїми вовками і не погнав вас вулицею, як череду!

Мауглі разом з Акелою пішов геть від села, сповнений невеселих думок. Але коли хлопчик підвів очі й побачив над собою темний небосхил з безліччю зірок, до нього знову повернувся колишній бадьорий настрій:

— Досить мені спати в цих пастках, Акело! Заберемо шкуру Шер-Хана і підемо звідси! Дамо спокій цим людям. Не будемо мститися за їхнє зло — я пам’ятаю те добро, яке зробила для мене Мессуа.

Коли зійшов місяць, освітлюючи околиці своїм холодним молочним сяйвом, мешканці села стояли, охоплені жахом, і дивилися здалеку, як від їхнього села віддалявся Мауглі, а за ним слідом бігли два вовки. Всі троє пересувалися тією вовчою риссю, при якій довгі милі швидко залишаються позаду.

Знову в сільському храмі залунали гонги й загудів набат ще голосніше, ніж раніше. Мессуа кричала й плакала, захищаючи Мауглі, а Бульдео знову і знову переповідав свою історію, щоразу додаючи нових подробиць. Тепер у нього виходило, що Акела стояв на задніх лапах і говорив людською мовою.

Місяць майже заховався за горою, коли Мауглі з двома вовками прийшли до пагорба, де знаходилася Скеля Ради, і зупинилися біля печери Матері Вовчиці.

— Вони вигнали мене зі своєї людської зграї, Мамо, — сказав хлопчик, — але я дотримав слова і прийшов зі шкурою Шер-Хана.

Мати Вовчиця швидко вийшла з печери разом зі своїми дітьми, і очі її засяяли гордістю, коли вона побачила смугасту шкуру.

— Саме в той день, коли він просунув свою голову в цю печеру, шукаючи тебе, моє Маленьке Жабеня, ще тоді я сказала, що прийде час, коли він з мисливця перетвориться на твою здобич. І це сталося. Це мало статися!

— Так, Маленький Брате, це мусило статися, — почувся низький голос з глибини печери. — Джунглі спорожніли без тебе! — І біля ніг Мауглі розтяглася Багіра.

Усі разом пішли до Скелі Ради. Тут Мауглі розстелив шкуру Шер-Хана на тому ж пласкому камені, де свого часу в дні зібрань Зграї сидів Акела, і прибив її чотирма бамбуковими кілочками. Акела наповнив повітря здавна відомим криком:

— Дивіться, дивіться добре, о Вовки!

Акела вже не був ватажком Зграї, вовки так і залишалися без головного: кожен полював і бився сам по собі. Але коли знову залунав знайомий голос старого ватажка, вовки, що блукали поодинці, за звичкою відгукнулися на нього й почали збиратися до старого місця. Одні з них кульгали, бо потрапили в капкани, а вивільняючись, втратили лапу; інші прийшли, поранені стрілами, голодні й нещасні; більша ж частина зовсім не прийшла. Але всі, хто залишилися живими, поквапилися до звичного місця, ледве зачули знайомий поклик. Вони прийшли, і перше, що побачили, була пишна смугаста Шер-Ханова шкура з довгими кігтями на лапах, що звисала зі скелі.

Коли всі зібралися, Мауглі скочив на скелю і, стоячи на шкурі Шер-Хана, проспівав пісню. Він не складав її, не знав заздалегідь, про що співатиме. Пісня сама вирвалася з його грудей.