Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

шукати для себе сховку. Деякі птахи відлітали далеко на південь, інші ж вимощували свої гнізда пір’ям, мохом, гіллячками, затуляючи всі дірки й щілинки. Павук у хатньому кутку снував все товщу й товщу павутину. Мурашки укріпляли свою оселю, затикаючи всі зайві отвори.

Щоранку Панянка, почуваючи себе старшою та самостійнішою, вирушала на довгі прогулянки. Однак пам’ятала про перестороги Опікунки й уникала наближатись до Села.

Одного ранку побачила на лузі пастушку, що пасла овець. Сховавшись за товстим стовбуром дерева, Панянка з цікавістю спостерігала за нею. Згадала раптом першу в своєму житті зустріч з іншою дитиною, а потім другу — багато років тому, за часів Першої й Другої Чарівниць. Згадала, як вони потім тікали.

«Такі зустрічі ніколи добре не закінчувались», — зітхнула, не зводячи очей з пастушки. А та якраз тим часом розпалювала вогнище, голосно наспівуючи. «І що мені може загрожувати, якщо я тільки порозмовляю з цією дівчинкою», — міркувала далі Панянка, тужно дивлячись на ровесницю, вівці якої мирно поскубували миршаву, майже вижовклу траву. «Я завжди тільки з Чарівницею. У мене ніколи не було приятельки, я ніколи ні з ким не гралася», — міркувала далі Панянка свавільно, й поволі, поволеньки висовувалася з-за стовбура. Пастушка довго не помічала її, зосередившись на своїх заняттях, і лише тоді, коли якась галузка тріснула під ногами Панянки, сполохано підвела голову. Коли побачила ровесницю, її личко, порожевіле від холоду, засяяло усмішкою:

— Агов! Ходи-но сюди! — озвалась весело. — Я ще тебе не знаю. Ти десь тут живеш?

— Так, — відказала Панянка. — Он там… — і кивнула на дах їхньої теперішньої оселі, що виднівся поміж дерев.

— Там перед вами жила родина Брадоків, але вони не сподобались війтові, — мовила Пастушка.

— А чому?

— Не знаю. Ніхто не знає, хто й чому не подобається війтові. А війт слухає тільки Загарбників, і йому добре з ними ведеться, тож нікому поскаржитись, коли когось скривдять, — оповідала по-дорослому Пастушка. — Так що Брадоки переселились у в’язницю, а їхні корови, вівці й гуси — до війта. А як тебе звати? Мене — Аґна.

Панянка перелякалася.

— Ну це… що ж… Ну так, вона звертається до мене «Панянко»…

— «Панянко»? — здивувалася Аґна. — Панянки живуть у палацах, а не в покинутих старих хатах. І ще одежа у них не така пошарпана, як твоя. От я раз у житті бачила справжню панянку. У Містечку. То була дочка Загарбника. Гарнюще так одягнена, сіла на коня, а якийсь вояка її підсаджував і казав до неї: «Сідайте, коли ваша ласка, панянко…» Чи, може, ти колись була дуже багата, а Загарбники у тебе все відібрали?

— Ні, я ніколи не була багата, — прошепотіла Панянка. — Може, колись буду?

— Багата ти була би тільки тоді, якби твої батьки пішли на службу до Загарбників, — сказала Аґна і відразу пошепки додала: — Мої батьки їх ненавидять, і тому в нас тільки оцих шестеро овечок — і все. Навіть корови у нас нема. Війт забрав. А ти оце тільки що казала «вона». Про свою маму ти, мабуть, так не сказала би.

— Ні. Вона це… це моя тітка. Мама померла.

— Ой ти бідолашна. А хочеш, дам тобі шматок хліба?

— Ні, дякую, я не голодна.

— Я тобі заздрю. Я майже весь час голодна, — зітхнула Аґна. — Але зараз спечу кілька картоплин. Хочеш?

— Я ніколи такого не їла, — мовила Панянка.

— Ну то зараз побачиш, яка це смакота. Тільки допоможи мені…

Аґна навчила Панянку, як класти картоплю у жар, коли вогонь уже догорить. Тепер обидві дівчинки балакали й чекали, коли ж картопля спечеться. Панянка про себе говорити не хотіла, Аґна ж охоче розповідала їй про своє життя. Зі слів дівчинки виходило, що воно вбоге й тяжке — робота з ранку до ночі, а нажите важкою працею забирав війт для Загарбників. І попри це все Панянка заздрила Аґні. Заздрила, що в неї є справжня мати, батько, брати, дім, сповнений гамору, життя і любові. Усвідомила, що вона, Панянка, завжди була сама, тільки з однією з Чарівниць. І ніколи не знала материнської чи батьківської любові, дружби ровесників, доброзичливості сусідів. Коли з’являлись інші люди, це означало лише одне — треба тікати. І раптом завдяки Аґні Панянка вперше в житті усвідомила, що незвичайність її Долі — а вона колись так цим пишалася — не завжди приємна. Особливо тоді, коли перебуваючи так близько від людей, майже у самому Селі, вона все одно чужа для них.

Коли дівчатка вже з’їли картоплю, Панянка вирішила, що треба повертатись додому, щоб не викликати підозри у пильної Чарівниці.

— А приходь сюди завтра, — запропонувала Аґна. — Я тут буду о цій же порі. Пограємось?

— Прийду, — пообіцяла Панянка, і дала собі слово, що не розповість Чарівниці про цю зустріч. Бо їй не хотілося нікуди тікати. Вона прагнула ще раз зустрітися зі своєю ровесницею і далі слухати її оповіді про життя у Селі. А ще вона хотіла гратися, хоча й не знала, що це. Але в той же час була певна: щось дуже приємне.

— Де ти була так довго? — поцікавилась Чарівниця, коли Панянка повернулась, і та, відвернувши голову, щоб Опікунка нічого не могла прочитати з її обличчя й очей, спокійно відповіла:

— Я спостерігала за кротами, отам на лузі, недалеко від нас…

Чарівниця кивнула головою і заспокоїлась.

Отож назавтра Панянка без найменших перешкод знову подалася на віддалене пасовисько. Аґна зустріла її радісно. Вона знала всіх дівчаток у Селі, тож це