Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

нове знайомство дуже її тішило. Їй не заважало, що Панянка не хоче нічого розповідати про себе. Вирішила, що, мабуть, їй нема чого цікавого розповісти. А погратися можна було й удвох. Аґна навчила Панянку грати у квача, навчила її шукати чотирилисну конюшину й ворожити на ній, і пускати в озерці маленькі човники з кори.

Кілька днів Панянка, ховаючись від Чарівниці, приходила на пасовисько, і вперше відчула дивовижний, неповторний смак гри з ровесницею. Це було чудове відчуття, і Панянка була готова багато віддати, аби це щастя тривало й далі. Отож одного дня, коли дівчатка вже десь з годину бавились, побачила нудьгу на обличчі Аґни, занепокоїлась:

— Що сталося? — спитала.

— Та не знаю, що б нам іще зробити, — стенула плечима Аґна. — Якби були ще інші дівчата, можна було би в піжмурки пограти, а вдвох воно нудно. У квача мені вже грати набридло, у ставку не покупаєшся, бо надто холодно, і я вже все тобі розповіла, що можна було розповісти. А ти нічого розповідати не вмієш. Шкода, що в нас немає м’яча…

— Я зроблю м’яча, — заявила завзято Панянка.

— Ой, ти хочеш зробити м’яч із ганчір’я? Щось таке? — зневажливо мовила Аґна. — Не хочу. Я думала про справжнього м’яча. Якби ти тільки знала, який гарний м’ячик у війтової дочки! Ґумовий, весь червоний, і на ньому зелено-білі квіти! Я нічого не бачила гарнішого за цей м’яч…

Панянка, недовго думаючи, підняла з трави невеличкий камінчик, й підкинула догори. Камінь спав на землю… м’ячем, що вигравав усіма барвами веселки. Він високо підскочив кілька разів і врешті упав на землю Аґні прямо під ноги. Аґна аж нетямилась від подиву:

— Ох!.. це щось неймовірне! Як ти це зробила? Чарами чи що? Давай, будемо кидати м’яча одна одній!

Дівчатка довго гралися м’ячем, що літав від однієї до другої, як барвистий птах. На прощання Панянка подарувала м’яч Аґні.

Того вечора, коли Чарівниця розпалювала вогнище у грубці, в двері їхнього дому хтось постукав. Тихо й обережно. Але все одно на засмаглому обличчі Чарівниці промайнула хмарка неспокою. А у Панянки душа сховалась у п’ятах. Нутром відчула, що ці несподівані відвідини пов’язані з її забороненою дружбою.

Чарівниця відчинила двері — і до хати зайшов присадкуватий, вже трохи сивий Селянин. У руці тримав м’яча.

— Доброго здоров’я, — озвався несміливо. — Не хотів я вас турбувати, та й не знав, що тут хтось живе, але… Певно, це ваше, — показав на м’яч.

Панянка кинула оком на Чарівницю, зрозуміла, що та вже все знає, і її личко застигло від гніву й страху.

— Якщо по правді, то моя Аґна каже, Панянка їй подарувала ось це, але я волів би, щоб у нас удома цього не було, — вів далі Селянин. — Ні в кого у Селі немає такого гарного м’яча, тільки у війтової дочки, і я так собі думаю, що війт відразу зауважив би. Ну, й крім того, це не звичайний м’яч…

Обличчя Чарівниці все більше й більше похмурніло.

— За такого м’яча можна і до в’язниці потрапити. Або й на вогнище, — закінчив чоловік пошепки.

— Дякую, — тільки й мовила Чарівниця, — забираючи у нього м’яч.

— Це ще не все, — продовжив Селянин, незграбно переминаючись з ноги на ногу. — Я би на вашому місці пішов собі геть звідси і не барився би. Аґна — ще дитина, і не знати, кому вона що розпатякає, самі розумієте, правда?.. Я би не хотів, щоб вас, саме вас якесь лихо спіткало через нас. У нас ціле Село таких, як ви, шанує. І хтозна, може, ви ще інакші, ніж я думаю… може, ви… самі знаєте хто, правда? І я цілим серцем хотів би вам допомогти, але єдине, що можу, — порадити вам тікати. Наш війт у всьому Загарбників слухає, тож краще нехай вас тут не буде, коли якісь чутки дійдуть до його вух…

— Ви добра і мудра людина, — прошепотіла Чарівниця. — У нагороду візьміть оцей золотий гріш. Хай він вам трохи допоможе у вашій нужді. З ним проживете по-людськи рік, а то й більше.

— Я сюди не задля грошей прийшов! — обурився Селянин, але коли Чарівниця всунула йому монету в руку, радість розіллялася по його лиці.

— Хай вас Бог благословить, — мовив на прощання і швидко вийшов.

Панянка мовчки очікувала докорів, але коли підняла очі на Опікунку, та дивилась на неї лише з жалісним смутком:

— Ти сумуєш за людьми, — шепнула. — Я тебе дуже добре розумію. Але ми поки що мусимо їх уникати. Не переймайся, врешті-решт ти зустрінешся з ними, і хай то буде добра зустріч.

Удосвіта вони покинули свою оселю. А коли Село вже майже зникло з їхніх очей, Панянка обернулась і кинула останній погляд на місце, де вона вперше відчула дивовижний смак дружби з іншою людиною.

Розділ 11

Уже вечоріло, коли Чарівниця з Панянкою нарешті добрались до Лісу. Лише там вони зітхнули з полегшею. У Лісі завжди почувалися в безпеці, тут не могли з’явитися непрошені гості.

Уже сотні років уся природа давнього Великого Королівства наче змовилася проти Загарбників. Рікам подобалося несподівано розіллятися так, щоб залити дороги, по яких досі можна було їздити. Невеличкі болітця раптом розширювалися, погрожуючи затягнути у свої глибини кожного, хто б до них наблизився. Але найбільше збунтувалися ліси. Оті самі Великі Ліси давнього Великого Королівства, які