Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

саме? І їм не обридне? Кажеш, що їм не може обриднути… І що вони любили би свою працю, якби її плоди належали їм. Але ж вони не їм належать, а насамперед Загарбникам…

Одного дня, коли вже западали літні сутінки, Селяни випростали втомлені спини і повсідалися навколо невеличкого багаття. За мить до Чарівниці і Панянки, що чаїлися в кущах, долинула тиха, чудернацька мелодія, яка легко лягала на слух.

— Пісня Єдина? — шепнула Панянка, а Чарівниця мовчки кивнула головою.

Слова Пісні, сповнені гідності, хоча й меланхолійні й пронизані якоюсь потаємною журбою, лилися серед щойно вив’язаних снопів, поставлених півколом. А вогонь роз’яснював втомлені, але напрочуд урочисті обличчя Селян:

…двадцять чотири було королі в Королівстві Великім — справжні герої, володарі мудрі, як більше ніде на світі. Вітри для них віяли, текли для них води, вогонь їх любив. А піддані всі віддавали їм працю, розум і серце. Мати-Природа Королівство Велике благословила, Зорі, Місяць і Сонце благословення своє дарували…

Невиразні, туманні, як дим багаття, що спершу густий, а потім розпливається по полях ріденькою, ледве вловимою імлою, — слова Пісні долинали до Панянки:

…ніхто не зглянеться над жінками нещасними й дітьми, вже солдати безжального Урґха топчуть усе навколо. Дерев’яні мечі не захистять кордонів, життя не врятують. Із болючою гордістю безборонне Королівство Велике гине. Уже коні волочать королівські останки по Великім Майдані, Щоб ніхто не знав, куди квіти покласти рукам невідомим. І тільки Люелле зникає у темряві, єдина з роду. У пітьмі минулого даремно Загарбники її сліду шукають…

Слова ставали все невиразнішими й тихішими. Голови декого з Селян хилились на груди, немовби вони задрімали, і ось тільки невеличка дрібна Селянка співала сама тоненьким голоском, а вітер, що раптово зірвався, розпорошував слова Пісні темними полями. До Панянки, що напружено дослухалася до співу, тепер долинали вже тільки уривки Пісні:

…за сім сотень, за сім десятків і сім літ …буде серед нас, але… …а Святий Камінь… Без крові, без зброї, без війни…

— Ходімо, — озвалася Чарівниця.

— Коли я нарешті почую цілу Пісню? — спитала Панянка.

— Коли цього захоче Доля, — відповіла ухильно Опікунка. — Якщо вітер заглушив слова Пісні, то, певно, він знає, що робить.

— А може, то був твій вітер, Чарівний, — шепнула сама до себе Панянка.

Коли надійшла осінь і поля спорожніли, Чарівниця подалася у Село. Повернулася звідти з прядкою і кроснами. Вечорами, що тепер починалися рано, Панянка вчилася прясти й ткати — спочатку це заняття видалося їй дуже марудним. Перший метр власноруч випряденої вовни приніс її величезну радість, перший метр витканого полотна — ще більшу. Це було навіть цікавіше, ніж вичаровування маленького клубочка вовни із безпорадного павучка тоді, коли вона перебувала під опікою Першої Чарівниці.

— Ти пізнаєш радість праці, — сказала їй Опікунка. — Однак запам’ятай, що праця — це також втома і поразки. Щасливі ті, яким дарована любов до своєї праці. Бо ж є такі, що її ненавидять.

— Хто це ненавидить свою працю? — здивувалася Панянка, замиловано роздивляючись чергові сантиметри рівно витканого полотна. — Мабуть, ледарі.

— Ой, не тільки. Подумай про своїх співвітчизників — рабів, змушених працювати у рудниках, за спинами яких стоїть наглядач із батогом… Є також такі, що люблять музику чи гарно малюють, а у житті мусять шити взуття чи працювати на землі. Вони не отримали шансу. А коли праця не дає задоволення, то її рідко роблять добре.

Коли надійшли осінні холоди, Чарівниця показала своїй вихованці, як усе живе, передчуваючи наближення зими, починає