Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

— Здається, я не звичайна людина, — відповіла ображено Панянка.

— Звичайна, — виразно промовила Третя Чарівниця. — Ти — звичайна людина, тільки що обдарована більшими талантами, ніж решта людей. Але це не причина для зарозумілості! Бо ж водночас на тобі лежить відповідальність набагато більша, ніж на інших людях, а це ніколи не може бути підставою для гордині. Може бути лише підставою для почуття обов’язку й відповідальності за те, щоб цей обов’язок виконати. Якщо ти не впораєшся, то підведеш не тільки себе…

— …а також і вас, Чарівниць, — буркнула Панянка.

Проте Чарівниця, з дивною зажурою, незрозумілою для Панянки, відповіла:

— Запевняю тебе, що про нас тут ідеться якраз найменше…

Минуло два дні й дві ночі — Чарівниця і Панянка вийшли з дикої гірської місцевості й наблизились до людських осель. Панянка обернулась назад, і її очі, подібні на небо перед грозою, ще раз засмучено поглянули на край, вільний від Загарбників та пожадливих чужих поглядів. Однак перш ніж мандрівниці підійшли до першого Села, Чарівниця добре вимила довге золотисте волосся своєї вихованки у міцному відварі дубової кори дуба. Після цього світлі, як колоски, коси потемніли і втратили свій золотий відблиск, що так впадав у вічі.

Відразу під Селом Чарівниця і Панянка знайшли покинутий дім, в якому ще можна було жити. Панянка вже почала розуміти, що у цих численних покинутих оселях колись мешкали люди, яких знищили Загарбники. І птахи, й дерева, й сумні очі Чарівниць розповідали про те, що у цьому колись квітучому краї щороку більше людей вмирає насильницькою смертю, аніж народжується.

Навчання у нової Опікунки розпочалося непомітно. Скрізь буяла весна, яскраве сонце вже добре припікало, крізь відчинене вікно хати влетіла перша золотиста бджола і з дзижчанням закружляла біля голови Панянки. Та різко махнула рукою, щоб відігнати набриду. І тоді, коли вже ось-ось збиралась з усіх сил вдарити маленьку комаху — раптом її рука нерухомо зависла у повітрі, зупинена магічною силою Чарівниці.

— Не убий, — промовила Опікунка. — Бджола тобі нічим поганим не загрожує, навіть якщо вжалить. І вона дуже корисна. Не можна без потреби вбивати нічого живого.

Коли наступного дня Панянка бігла садом, раптом відчула, що ноги її наче закам’яніли і що вона не може ними поворухнути. Запитально глянула на Чарівницю, яка сиділа на порозі хати.

— Нахились і подивись на землю між травою, — веліла Опікунка.

…і Панянка побачила, що її ступні магічною волею Чарівниці зупинилися на краєчку вузенької, майже непомітної стежки, якою працьовиті мурашки вирушали зі свого мурашника і повертались назад, тягнучи вантажі, що важили більше, ніж вони самі: тільця комах, стеблини засохлої трави, мертвих дощових черв’яків.

— Перш ніж ступити, завжди подивись, чи не розтопчеш живої істоти. Мурашка, хоча вона така маленька, — це частина Матері-Природи, тож слід її шанувати. Подумай тільки: царство мурашок вміщається у великому мурашнику, який самі мурахи насипали, і дуже часто воно впорядковане набагато краще і мудріше, ніж ті царства, які будують люди.

Стомлена сонцем Панянка лягла у високу траву й почула, як Чарівниця шепоче:

— Приклади вухо до Матері-Землі й слухай…

Панянка вчинила, як було велено. Вперше у житті її слух так витончився, що вона почула, як тяжко зітхає Мати-Земля, почула її повільну, прастару мову, старішу за мову всіх живих істот, почула радість, з якою земля давала життя — травами, кущами, квітами, деревами. Також Панянка почула сріблясту мову водяних жил під шкірою землі, підземних потоків. Почула, з якими зусиллями продираються розгалужені корені між твердим груддям землі. Почула тихе шарудіння кротів, що рили свої підземні коридори.

— Там все живе, — вигукнула з радісним подивом.

— Так. Живе, сильне, вільне. Вільніше за нас, — зауважила Чарівниця.

Тож відтоді, як тільки випадала нагода, Чарівниця вчила Панянку, як слід шанувати Матір-Природу. Пояснювала їй, що лише життя у злагоді й гармонії з Нею дає людям щастя і добробут. А всі невдачі починаються з порушення цієї гармонії. Спроби знищити або змінити Матір-Природу приносять роду людському самі поразки.

— Люди у своїй зарозумілості, почутті сили та впевненості у своєму розумі й високо розвиненій техніці прагнуть змінювати Матір-Природу. Хочуть підкорити її. Намагаються змінювати течії річок, вирубувати ліси, висушувати болота, — вела далі Чарівниця. — Минає час, і виявляється, що все це тільки зашкодило. Люди забули, що вони — лише крихітна частка Матері-Природи, а не Вона — частка їхня. А якщо так, то вони мають їй підпорядковуватися, а не вона їм…

Завдяки Чарівниці Панянка почала ступати серед трав так, щоб не завдати шкоди розгалуженим мурашиним шляхам, щоб не розтоптати дощового черв’яка, не розчавити слимака, не придушити ногою квітку, що тільки-но проросла. Панянка й сама не помітила, коли перестала бездумно обривати тоненькі гілочки кущів, відучилася завдавати ран деревам, обдираючи з них смужки кори. Вимітаючи павутиння з кутка кімнати, вона спершу виносила павука надвір.

Одного дня вихованка й Опікунка розпочали довгі походи на поля. А там, присівши у густих кущах, спостерігали за щоденними заняттями Селян. Панянка спершу дивувалася: хоча на небі пражило сонце й піт стікав по втомлених обличчях людей, вони не полишали своєї праці, а й далі орали Землю-Матір, висівали в неї золотисті зерна, щоб потім, у серпневій спеці, поглядаючи з острахом у передгрозове небо, поквапно збирати врожай. Отак Панянка почала пізнавати сенс найтяжчої людської праці та її радості. Проте, не працюючи сама, не могла цього вповні збагнути.

— І це вони так щороку?.. Весь час те