Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

що залишмо його для них. Бо не тут вирішується наша Доля, а там — у долинах. Щоправда, серед Високих Гір також живе Царство Духа й Традиції, тут також б’ється серце Великого Королівства. Але це вже зовсім інша історія і вона стане для нас важливою набагато пізніше.

Дівчинка і Чарівниця йшли вузенькими стежинами, витоптаними твердими копитцями сарн, вздовж скель. В одному зі струмочків обмилися й напилися чистої кришталевої води.

— Я вже бачу твою Сестру, — озвалася Дівчинка, показуючи на темну постать, що сиділа на великому білому камені біля підніжжя найбільшої з високих скелястих гірських вершин.

— Так, це вона, — підтвердила Чарівниця, і щось схоже на зворушення затремтіло в її начебто холодному голосі. Але зазвичай тонкий слух Дівчинки не вловив цього нового відтінку. Всю її переповнювала лише цікавість — яка ж вона, оця третя Опікунка?

— Вітаю вас, — спокійно промовила Третя Чарівниця, підводячись зі свого каменя. — Ви прийшли разом з першими променями сонця. Певно, вас не спіткали ніякі лихі пригоди і все сприяло подорожі?

— Особливих пригод справді не було, — кинула недбало Друга Чарівниця. — Мені довелося використати лише два з трьох чарівних перетворень, що нам належать для захисту. Може, про всяк випадок пожертвувати тобі останнє?

Третя Чарівниця звела на переніссі густі темні брови:

— Сама не знаю, що робити… Але ні, не забиратиму в тебе останнього, бо я би хотіла тебе ще побачити, коли настане Час. Тож залиш його собі. Значить, це вона? — спитала, окинувши бистрим оком супутницю своєї Сестри, так ніби оце тільки щойно звернула на неї увагу.

— Так, це Дівчинка.

— …Панянка, — виправила її Третя Чарівниця. — Наша Перша Сестра до семи років виховувала Дитя, але до тебе привела Дівчинку. А я приймаю Панянку. Бо ж їй вже сповнилося тринадцять років. Сподіваюся, вона тямуща?

— Тямуща аж понад міру, — з притиском промовила Друга Чарівниця. — Плід, коли передчасно дозріє… Сама знаєш, моя Сестро…

Третя Чарівниця й далі уважно вдивлялася в Панянку, а та, без сліду несміливості, також придивлялась до неї з ледь глузливим виразом сіро-блакитних очей.

— Побудь тут трошки, — сказала Третя Чарівниця Панянці, взявши свою Сестру попід руку. Вони відійшли стежкою між скелі. Стали за великим каменем і перешіптувались, насупивши брови.

Панянка стенула плечима й підкинула догори маленький камінчик, перетворивши його на мить на птаха — і той, не встигнувши розпростерти крила, знову впав каменем на скалисту землю.

Коли Сестри повернулися, Панянка лежала, безтурботно спершись спиною на гладенький камінь. На яскравому сонці її волосся виблискувало золотом.

— Волосся, — промовила значуще Третя Чарівниця.

— Атож. Через нього нас мало не схопили в Містечку.

— Треба буде помити його у міцному відварі дубової кори. А от очей ми їй не змінимо. Серед людей вона має опускати очі до землі. Зрештою, так власне і має поводитись мала жебрачка, — всміхаючись, додала Третя Сестра.

— Я вже тебе залишаю… Дівчинко, — шепнула Друга Чарівниця.

— Панянко, — виправила її вихованка. — Тепер я вже Панянка. Ну що ж, прощавай, — кинула лежачи.

— Ти не обіймеш на прощання тієї, що виховувала тебе й оберігала цілих шість років? Тієї, що віддала тобі свій найцінніший дар, хоча ти про це нічого не знаєш? — спитала Третя Чарівниця.

— Звісно, — Панянка чемно встала і доволі холодно обійняла Другу Чарівницю. Рука Чарівниці лагідно потягнулась до ніжного личка вихованки, немовби хотіла його погладити — і непорушно зависла у повітрі. В блакитних очах Панянки Чарівниця побачила лише холодну розсудливість. Тихо зітхнула й відвернулася.

— Прощавай, Сестро. Може, знову зустрінемося, коли прийде Час, якщо доля нам сприятиме. Може, ніколи не дізнаємось, що таке язики вогнища. Я також бажаю цього тобі так само палко, як і самій собі, а може, навіть більше. Бо своє завдання я вже виконала, а твоє тільки на тебе чекає. І вибач, що не знаю, в чому я помилялася.

— Ще кілька Сестер є перед нами, — відповіла таємничо Третя Чарівниця. — Одна з них, остання, особливо вправно вміє віднаходити вади, тож не переймайся завчасно. І прощавай, люба Сестрице…

Третя Чарівниця довгим сумним поглядом проводжала темну фігурку своєї Сестри, що невдовзі зникла серед скель. Панянка тим часом роздивлялась її з холодним зацікавленням. Вся вона вже була у майбутньому, вважаючи, що минуле разом із Другою Чарівницею — вже перегорнена сторінка.

Чарівниця, що стояла перед нею, неймовірно нагадувала своїх попередниць. Тут, у цьому краю, де не було людських поглядів, вона виглядала здоровою, сильною, ще молодою жінкою з бистрими, хоча й нерухомими сірими очима, виразними бровами й тонкими устами. Проте досить було найменшої дрібниці — й випростана спина горбилась, гладеньке обличчя проорювали зморшки, а гострі очі затуманювали старечі більма. Це вміння кожної із Сестер змінюватися з вигляду бентежило Панянку.

Коли Друга Сестра остаточно зникла поміж скель, нова Опікунка звернулася до своєї вихованки:

— Ходімо…

Панянка, вправно оминаючи виступи скель, легко ступала поруч.

— Чого ти мене навчатимеш? — спитала зацікавлено.

— Пошани до Матері Природи, сенсу людської праці і багато іншого.

— Ой, це буде страшенно нудно! А я сподівалася, що ти далі вчитимеш мене магії! — розчаровано протягнула Панянка.

— Ти не Чарівниця, — похитала головою нова Опікунка. — Того, що ти знаєш про магію, вже й так забагато. Тепер якраз пора, щоб ти пізнала те, що мають знати люди, звичайні люди.