Давид Гроссман - З ким би побігати

Пісню Тамар закінчила майже нечутно — голосом, що тягнеться, мов найтонша нитка і розчиняється у гомоні реальності, що наступає з усіх боків у міру згасання пісні. Люди енергійно зааплодували, дехто глибоко зітхнув. Тамар непорушна. Обличчя у неї червоне, очі випромінюють тихе, протвережене світло, руки безсило звисають уздовж тіла. Вона хоче стрибати від радості й полегкості — у неї вийшло! Ледь-ледь не здалася... Та навіть у цю хвилину Тамар пам’ятає, що вона тут не ради співу. На жаль, пісні — це тільки приманка. Ні, не так: це Тамар — приманка. Вона дивиться навколо сяючими, повними вдячності, але водночас шукаючими очима. Але серед цих людей поки немає нікого, кому призначається наживка.

І тут Тамар зрозуміла, що через свої переживання забула приготувати шапку для грошей. І тепер треба нахилятися перед усіма в цьому незграбному комбінезоні, порпатися в рюкзаку, а з нього, звичайно, вивалюється одяг і білизна, і Дінка вперто суне в нього носа і щось там винюхує, і, поки Тамар дістає свій берет, майже всі вже розходяться.

Але є й такі, хто залишився, і вони підходять — хто впевнено, а хто — соромливо, й опускають монетки у зім’ятий берет.

Тамар подумала, чи не затриматися їй тут і чи не заспівати ще що-небудь. Вона тепер знає, що це можливо, і сміливості у неї вистачить. Їй навіть хочеться знову заспівати. Знайоме відчуття влади охопило її приблизно в середині пісні, та з такою силою, якої вона не знала, виступаючи в закритих приміщеннях. І хто б міг подумати, що в неї справді надзвичайний голос?

Але вона також знає, що, якби той чоловік був поблизу, чи навіть один з його посланців, вона б це відчула. Він би вже стояв десь там, у задніх рядах, вивчаючи її оцінюючим поглядом, як вивчають свіжу жертву, терпляче прикидаючи, як її запопасти.

Тамар мерзлякувато повела плечима, стоячи в центрі золотого сонячного світла. Потім швидко висипала гроші з берета, підхопила Дінчин поводок і пішла геть. Кілька людей спробували заговорити з нею. Один хлопець навіть збудив у ній надію: він усе не відставав од неї, і лінія рота у нього була груба і недобра. Тамар на мить зупинилася, прислухалася до того, що він говорить, але, усвідомивши, що хлопець всього лише клеїться до неї, відтрутила його і втекла.

Того дня вона співала ще п’ять разів. Одного разу — на площі перед «Машбіром»[18], двічі — біля палацу культури «Жерар Бахар» і ще двічі — на Сіонській площі. Час від часу вона додавала ще одну пісню, але навмисне не співала більше трьох — незважаючи на гучні оплески і захоплену реакцію публіки. У неї була певна мета, і коли те, чого вона чекала, не відбувалося, Тамар вимикала магнітофон, ховала гроші в рюкзак і намагалася якнайшвидше ушитися. Адже головне вже трапилося. Головне — що її чули і бачили, і тепер про неї заговорять. Вона запустила чутку про себе. Більшого вона зараз зробити не може. Залишалося тільки сподіватися, що ця чутка дуже швидко дійде до вух того, хто їй потрібний, — до вух хижака.

Він замружив очі, прихилився до стіни, потерся ногою об голову Дінки. Вентилятор під стелею натужно поскрипував, а надворі діялась метушня: заходили і виходили поліцейські, злочинці, звичайний люд. Асаф не знав, скільки часу його Протримають і коли прийдуть поцікавитися ним, якщо це взагалі коли-небудь станеться. Дінка простяглася біля його ніг на прохолодній підлозі. Асаф сповз з дерев’яної лавки і сів поруч з Дінкою, привалившись до стіни. Обоє заплющили очі.

Тієї ж миті в йоґо голові загудів голос Теодори, й Асаф поспішно пірнув у нього, сподіваючись знайти в ньому розраду. Він усе ще плутався в її розповіді через різкі сюжетні стрибки між епохами, країнами та островами. Але добре пам’ятав, як, закінчивши розповідати, Теодора сиділа, скоцюрбившись і поринувши в свої думки, нагадуючи химерний корінь. Якби вона була його бабусею, Асаф схопився б і обійняв її — не замислюючись.

— Але я жила, — мовила Теодора, ніби відповідаючи на його таємний порив. — Не бажаючи нічого, Асафе, я се життя жила!

І, побачивши в його очах сумнів, стукнула кулачком по столу:

— Ні, мосьпане мій! Сей погляд прошу облишити! — Вона аж із стільця підвелася й відрубала: — Ще першої ночі, після гіркої звістки з Ліксоса, коли зійшла зоря і узріла я, що не вмерла з горя і самотності, взяла я думку жити!

Вона була зовсім ще юною — усього чотирнадцять років, але ясно розуміла своє становище, не тішила себе надіями і не мала жалю до себе. Минуле захряснулось, а майбутнього не було. Теодора нікого не знала — ні тут, ні де-небудь іще, вона нічого не знала про країну, в якій була, вона не знала тутешньої мови. Асаф подумав, що, можливо, віра в Бога трохи допомагала їй, але Теодора, відповідаючи на його невисловлене запитання, пояснила, що стійкої віри в Бога вона не мала й раніше, а тим паче — після цієї трагедії. У її розпорядженні були великий і порожній будинок, щедра щомісячна допомога, що надходила з грецького банку, і страхітлива клятва, яку вона не збиралася ламати довіку, хоч би з поваги до мертвих, які відрядили її сюди.

— Таким виявилося становище, — промовила Теодора сухо. — І мені самій судилось вирішувати, що станеться зі мною — з тієї хвилини і до скону.

Вона витала, пройшлася по кімнаті, зупинилася за його