Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

разом я прийду в спідниці. І ми з тобою влаштуємо гарні жіночі посиденьки.

— Коли справді надумаєте вдягнути спідницю, — весело мовила Лея, — я допоможу підібрати фасон.

— Краще позичите одну із ваших, — огризнувся Ян.

Марічка ледь не душилася зі сміху. Міла стурбовано зиркнула на неї, а потім на Лею.

— А ви, е-ее, справді — модельєр? — поцікавилась вона. — Моделі, покази… і таке всяке?

— О, безперечно, — відгукнулася Лея, уважно озираючи Мілу. — Думаю, з вас вийшла би непогана модель. Для моєї колекції.

— А що ви колекціонуєте? — уїдливо запитав Ян.

Лея підняла на нього очі, що іскрилися стримуваним сміхом.

— А ви маєте, що запропонувати?

Їхні очі зустрілися, і його мовби обпекло гарячим вітром. Лея усміхалася, але не глузливо, ні… Радше заклично, мовби запрошуючи до гри.

— Раз уже зайшла мова про колекції, мені хотілося би показати вам дещо… з моєї підбірки. Джазові записи на вінілових дисках. Хотілося б знати вашу думку.

Кутик Янових вуст смикнувся, мовби збираючись усміхатись, та не ймучи віри, що є для того привід.

— Просто зараз? — іронічно спитав він.

Лея кивнула.

— Перепрошую, — ввічливо втрутилась Міла, — вже пізно. І ми якраз уже думали йти.

Лея повернулася до неї. Повільно усміхнулась. Слід сказати, що юнак із неї вийшов видний — високий, красивий і хвацький, схожий на молоденького Преслі. Міла аж застидалася, коли той глянув на неї прискіпливо.

— Дозвольте мені ненадовго позичити вашого супутника. Я живу тут неподалік, тож поверну його скоро і… — Лея тихо розсміялась, — неушкодженим. І я маю як віддячити вам. Вам подобається ця сукня?

Вона вказала на розкішне Маріччине вбрання. Міла прикусила губу. Примружилась.

— Насправді… я давно мріяла про таку подібну. Тільки чорну.

— Вважайте, що вона ваша. Я підберу розмір і завтра ж відправлю вам кур’єром.

Мілині очі захоплено спалахнули.

— Ой, дякую!

Лея вельможно усміхнулась.

— Немає за що. Ну, — вона повернулась до Яна, — то що? Ходімо, пане Рейвах. Маєте відпрацювати вартість відданих за вас мандрагор.

— Що це він сказав? — спитала Міла в Марічки.

— Здається, щось із Біблії,[2] — ховаючи усміх, відказала та.

На дворі падав дрібний, наче бісер, сніг. Вітер зачаєно принишк, лише іноді висмикуючи з-під ніг легке біле кришиво; мороз, доти чіпкий та жалючий, нині майже не чувся. Місто здавалося зачаклованим велетнем — із тих казок, де принци перетворюються в страховиськ і навпаки. Ніде, правда, не говорилося про те, щоби принц перетворився на принцесу, але хтозна, може саме це і малося на увазі.

— Ми дійсно йдемо до тебе? — повагом поцікавився Ян.

— Ну. А ти думав, нащо я тебе звідти висмикнула? Подихати свіжим повітрям?

— Хто тебе зна? Може, для того, щоби перевірити дієвість твого маскараду.

Лея тихо розсміялася.

— Ти надто високої про мене думки. Навряд чи я спроможна на подібні експерименти заради самого лише мистецтва.

Вона спинилася під ратушею, піднявши лице до величезного годинника.

— Майже північ.

Годинник, рипнувши древнім механізмом, заграв лунко й холодно — наче велетенська, порожня музична скринька.

— Зараз хтось із нас повинен перетворитися на монстра. Себто, відкрити свою справжню сутність. Сьогодні, мабуть, це буду я.

Лея підняла руки й акуратно відчепила свою чоловічу перуку. Пишне довге волосся впало їй на плечі. Ян затримав подих — проти світла ліхтаря вона здавалася вишуканим чорним силуетом, виконавицею головної ролі в театрі тіней. Чого він не знає про неї? Чого ніколи не дізнається?

— Ходімо швидше. Я ж іще мушу тебе повернути.

— Лея, — усміхнувся він, — в тебе справді є вінілові платівки?

Темний мерехтливий погляд… вона ледь повагалася перед тим як відповісти.

— Ні. Немає.

Той вузол болі й сподівання, що правив йому нині за серце, судомно стиснувся у бентежному передчутті. Не так вже й багато радості було в тому відрусі, але радість була теж, більше ніж він звідав її за останні кілька тижнів.

Він був потрібен Леї, хоч і не знати, для чого саме.

Вона відчинила двері свого будинку, глянувши на свого супутника тепло й лукаво, мовби запрошуючи здійснити хуліганський наскок на театральну костюмерну.

— Розташовуйся десь тут, — мовила вона, — я приєднаюся до тебе за хвилину, лише зроблю гарячого вина. Ти будеш?

Він безтямно кивнув.

Знайшовши собі місце серед численних подушок із золотим шитвом, що прикрашали канапу кравчині, Ян завмер ледь не в гіпнотичному трансі. Кілька хвилин збігли непомітно. Вона повернулася із двома запітнілими келихами на срібній таці — знову інакша, вбрана в оксамитову домашню сукню, крізь розрізи якої прозирав червоний шовк.

Війнуло пряним, гарячим духом сходу. Гаряче вино забивало подих, наче зріджене пекельне полум’я. Вона кілька секунд розглядала спалахи пурпурової плазми, потім, зважившись, підняла погляд.

— Скажи мені, Яне… ти… як ти ставишся до брехні… до нещирості?

Він насилу відірвав погляд від сяйного відсвіту золотого шиття на її гладенькій шкірі. Лея дивилася вимогливо, терпляче чекаючи на відповідь.

— Намагаюся уникати цього, — повідомив Ян, відчуваючи легкий свербіж провини. — Брехня лише заплутує, коли все і так не просто. Ти як гадаєш?

— Угу, — погодилась вона, опустивши погляд, — але іноді… коли правду сказати не можеш, не маєш права… тоді — можна вдатися до певного, гм… лукавства?

Запитання прозвучало з викликом, ледь не з доріканням… Невже вона натякала на те, що він нічого не сказав їй про Мілу?

— Лея, послухай, я не назвав би це лукавством… — примирливо мовив він, мимохідь спираючись на подушки, аби бути нехай на долоню, але ближче, — ти ж сама кажеш — «не маєш права»… Завжди є інший спосіб відкрити приховане, зрештою, так все і відбувається.

Вона кивнула.

— Так, але якщо хтось може через це постраждати? — тихо, не піднімаючи погляду, промовила вона. — Хтось, чиї інтереси не були враховані?

В її голосі — звинувачення і притлумлений розпач… Чи може бути? — вона говорить про нього, про Мілу і… про себе? Яна просто обсипало жаром, коли він уявив, що вона могла відчувати. Але ж, коли так, то це значить…

Земля гойднулася млосно і п’янко, світ спалахнув новими барвами — пряним вином її вологих вуст, прозорим бурштином її неймовірних пташиних очей… Він впіймав її холодні пальчики між червоних подушок. Вона обернулася до нього зі страхом та надією в погляді.

— Лея, — гаряче промовив Ян, — ти потрібна мені як повітря. Якщо ти забажаєш, я розкажу їй все сьогодні ж зранку.

Лея завмерла, широко розчахнувши очі.

— Кому розкажеш?

— Мілі, звісно ж.

— Мілі? Навіщо? — далі дивувалася Лея.

— Але ж ми…

Такого погляду він не сподівався — блискавичне, разюче, як нагай, розчарування. Лея висмикнула свою руку з