Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

погляд, він зрозумів, що надто сильно стиснув її руку, ведучи в незграбному танці. Бідолашній аж кісточки побілішали.

— Вибач.

Танечна музика змовкла. Ян відійшов до стіни, аби там впасти у фотель і тяжко замислитись. Слід було терміново знайти якесь рішення. Міла сіла поряд, ображено принишкнувши. Невідь як вона пояснювала собі його поведінку, та він і сам собі здавався нині трохи нестямним… Йому муляло дивне й владне відчуття — ще не зараз… ще трохи…

Гадюка походжав в іншому кутку зали, зиркаючи на годинник. Запізнюється Граф Ігнац, авжеж? — зловтішно подумав Ян. Похмуро глянувши в Янів бік, Величка насупився і вийшов геть.

Тепер.

— Знаєш що, сонце, — поволі промовив Ян, підводячись, — здається, нам і справді вже час додому.

Міла зітхнула з полегшенням.

Двері бальної зали відчинилися.

Янові здалося, що він осліп і оглух.

Музика змовкла, мовби на мить занурившись разом із залою в якусь німотну пустку, та зразу ж і виринувши — вибухом, спалахом, відновленим нерівним серцебиттям. На порозі стояли двоє. Янова сестра Марічка, вбрана у неймовірну мереживну сукню, котра тут-таки викликала Мілине заздрісне зітхання, і… і молоденький чорнявий юнак у чепурному смокінгу.

Ілюзія була бездоганною. От тільки того, хто здригається від самого лише натяку, маскарадом не надурити.

Лея, вбрана у чоловічий костюм, виглядала по-новому разюче. По-новому принадно.

Ян, заціпенівши, дивився на неї та свою сестру. Лея дивилася на нього та… Мілу. Лише мить тривало це мовчазне зважування; наступної хвилини прибулі рушили углиб зали, прямуючи до Яна та його супутниці.

— У Франца сьогодні термінова операція, — пояснила Марічка. — Отож, щоб не йти самій, я запросила свого приятеля. Знайомтеся — Лесь Барух, модельєр. Мій брат, Ян; його наречена, Міла.

— Дуже приємно, — вклонилася Лея.

Троє жінок дивилися на нього — мовчазно, запитально, вимогливо. Янові хотілося пропасти зі світу, але італійський паркет і не думав розступатися, аби милосердно поглинути бездольного страдника.

* * *

СЬОМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Слова Всесильного записано у книзі Брейшит: «Створимо людину за образом нашим та подобою». І створив її — чоловіка та жінку. І сказано: за образом — означає чоловіка, за подобою — означає жінку.

Відколи Адам та Хава були вигнані з-перед очей Всесильного, чоловік та жінка шукають Його відображення одне в одному. Коли бачить жінка образ Творця в чоловікові, прикипає до нього всім серцем, коли бачить чоловік подобу Всесильного в жінці, не може жити без неї.

А ще — кожен прагне побачити власну подібність Єдиному в очах іншого, і, коли бачить, втішається і залишається поруч.

Сказано в Пісні Пісень, «Поклади мене, як печать, на серце твоє». Любов — це печать, що лишає відбиток, а отже, подобу. Тому і створено чоловіка і жінку за образом та подобою — такими, що несуть відбиток любові Всесильного.

Отож, прагнучи любові, ми шукаємо Творця, проте нікому не судилося з’єднатись із ним, доки не буде завершено виправлення світу. І доти не буде любов чоловіка й жінки досконалою, доти скорбота протистоятиме радості.

Тільки милосердя може втамувати біль, але слабкий не дістає його вдосталь, а сильний його не потребує. Доведеться мені вивчити науку слабкості, доки сила не спалила серце і не спустошила душу.

* * *

Колись давно, іще дитиною, Янові довелося почути дивну казку, одну з тих, які складали в Старому місті, аби відохотити малечу заважати старшим, коли ті схилялися над казанцем з філософським зіллям чи каббалістичними сувоями. Йшлося в ній про дочку мірошника, який мав свій млин на річці Чортівці, що за Кам’яним мостом. Кажуть, була вона вродлива й вередлива (бо ж лихо саме не ходить), і заманулося їй не за млинарського підмайстра заміж, а не інакше як за князя. Отож, керуючись давньою методою, мірошникова донька стала собі мріяти про те, як би це потрапити на різдвяний бал до князівського палацу. І сталося так, що князь дізнався про мірошникове щастя і надумав влаштувати красуні різдвяний сюрприз — екіпаж з четвіркою баских коней та розкішне бальне вбрання. Дівуля, не слухаючи татових відмовлянь, радо скочила в карету, від’їхала на бал, де зустріла свого князя і весело провела з ним вечір… А відтанцювавши своє, князь закликав її до покоїв, де і з’ясувалося, що то не князь був, але перебраний Диявол, котрому вродливі та вередливі — самий смак.

Отак і знай, кого зустрінеш на балу — принца чи чорта.

— Марічка мені розказувала про вас, пане Рейвах, — низьким, ледь захриплим голосом мовила Лея, чи то пак, модельєр Лесь Барух. — Крім того, я іноді слухаю вашу передачу, коли мені сон не йде.

— Авжеж, — сухо кинув Ян, — моє нудне бурмотіння чудово заколисує.

Марічка глянула на нього глузливо. О! Вона мала всі підстави.

— Якийсь ти злий сьогодні.

— Я не злий, — відказав ведучий, — мені костюм тисне.

— Правда? — щиро здивувалася кравчиня. — Де?

— Отут, — Ян промовисто обхопив рукою горло.

— Ян дуже любить свою роботу, — прокоментувала Марічка, — а також всілякі танці та забави.

Лея кивнула.

— Певна річ. Не з пультом же та навушниками йому танцювати.

— Неправда, — заперечила Міла, несвідомо обхоплюючи Янів лікоть, — ми з ним щойно танцювали. Він дуже добре танцює, правда, Янчику?

Лея зацікавлено глипнула на дівчину.

— А як же короткий дріт? Не заважає?

— Від короткого дроту, — злостиво мовив Ян, — менше шкоди, аніж від довгої мотузки. Бо з неї, бува, в’яжуть зашморг.

— Хлопці! Хлопці! — втрутилась Марічка, — досить вам воювати. Давайте ліпше знайдемо чогось випити. Не знаю, як тебе, Міло, а мене втомлюють оці нескінченні чоловічі чвари…

— Гаразд, люба! — злісно реготнув Ян, — другим