Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

він не мусив вести приязні та дотепні розмови про різний непотріб.

Щойно Янові усміхнулась якась особливо дурнувата канапка зі зворушливою брусницею нагорі, як тут-таки її спробував перехопити підступний конкурент. Тобто, конкурентка.

— Ідо, віддай канапку, — суворо звелів Ян.

Іда Кролева, співачка й ворожка в одній особі, розсміялась.

— Тебе що, вдома не годують?

— У кожного свої світські розваги, — мудро зауважив Ян, — ти виглядаєш дуже е-ее… екзотично. Втім, як завжди.

Справді, Іда навіть на прийнятті виглядала напівциганкою — чорне вечірнє вбрання та гроно золотих дукатів. Облишивши спроби відвоювати частунок, вона уважно глянула на Яна, примружилась та поволі обійшла його навкруг.

— Гм… ти теж виглядаєш екзотично, хоча це для тебе й не властиво. Маєш такий костюм, мовби зібрався не на гадюччин бал, а на ромське весілля. Богемія, авжеж? Хто це тебе надоумив?

Янові лишалося тільки сподіватись, що Іда не помітить його потуг опанувати повіддя судомних, плутаних емоцій. Він постійно думав про це, і сьогодні, вдягаючи костюм, ледь не здригався, відчуваючи примару дотику… Йому і далі марилося химерне тепло, мовби одяг був просякнутий пекучим трунком.

Він силувано усміхнувся.

— Та це… так, ніхто.

Іда глянула з глузливою невірою. Очевидячки, вона мала, що сказати на це, проте — на Янову полегкість — пронизливий вереск мікрофонів урвав її примітливі віщування.

Гадюка мав сказати слово. Межи тими «вітаємо з», «вдячні за» та «сподіваємося на» Ян думав про те, як гарно було би втекти, приміром, в «Гладоморню» і просидіти там до ночі. А ще краще було би піти до тої химерної «Кантіни» і знайти собі належне місце серед веселих виродків та питущих потвор.

— То що, Попелюшко, готова пр-ринца бавити? — громовим шепотом пролунало поряд.

— Казимир, — зітхнув Ян, — якого тобі лиха?

— О, він ще й пр-рручається?! — здивувався драйвівський штатний горлопан; на його дипломатичні зауваги розвернулося ледь не півзали. — Ходім, сирітко, тебе Гадюка кличе!

Ян роззирнувся. Гадюка, щойно скінчивши свою промову, дивився в їхньому напрямку. Недобре так дивився.

Казимир недбало поляскав його по плечі.

— Ходім-ходім, не бійся. Боляче не буде. А не будеш пручатися, то буде ще й пр-риємно!

Ян здивовано обернувся до свого настирного приятеля.

— Про що це ти, Казю?

— Мені звідки знати? — примружився той, кинувши на Яна глузливий погляд.

Ведучий «Нічниці» знизав плечима й вирушив до керівництва, маючи якісь тривожні передчуття.

Петро Величка зустрів його нещирою, проте широкою усмішкою, запропонував пригощатися питвом, похвалив вибір супутниці, а по тім покликав скласти йому компанію для розкурювання сигари. В окремій кімнатці тут неподалік.

Тримався він досить дружньо, проте, коли Ян відмовився від запропонованої «кохіби», той не став вдавати, що куриво стало справжньою причиною усамітнення та, відклавши сигару, спрямував на ведучого пронизливий, неприязний погляд.

— То як вам працюється, пане Рейвах? Незле?

Ян ствердно мугикнув, не знаючи достоту, чого йому чекати.

— То ви, можливо, ще й досі не облишили оцих ваших ідей щодо окремої… е-ее, богемської радіостанції? Ні? Авжеж, ні. Ну що ж, упертість, тобто… наполегливість, це те, чого ми чекаємо від наших співробітників. Так. Хочемо повідомити вам ось що, пане Рейвах.

Гадюка взяв до рук зневажену сигару. Подумавши, розірвав обгортку.

— Існує ймовірність, що наш інвестор, відомий вам співвласник банку «Транс-Інвест», може розглянути цей проект і — не виключено — надати свою підтримку.

Ян виструнчився на стільчику. Гадюка дивився гостро, владно, цілком усвідомлюючи, які потужні важелі він зараз бере до рук.

— За одної умови, — мовив він.

Ян ледь не пирхнув, стримуючи нервовий сміх. Ну звичайно ж, слід було чекати.

— Нам повідомили, пане Рейвах, — Величка потягнувся і дістав з кишені невеличку срібну гільйотинку, — нам повідомили про те, що ви маєте… гм, певні контакти у правоохоронних органах. Чи не так? Авжеж. Так от. Пан Ігнац Шварценберг, наш друг і партнер, дуже стурбований тим забарвленням, якого набуває одне відоме вам розслідування. Пан Шварценберг — особа відома і впливова. Так. Йому зовсім не хочеться ризикувати своїм бізнесом та репутацією. Ви розумієте мене? Пане Рейвах?

— Певна річ, — кивнув Ян. — То чим же я можу зарадити за цих прикрих обставин?

Величка нахилився ближче до співрозмовника, так, що його жовтуваті щоки та набряки під очима набули ще більшої виразності.

— Скажімо так, пане Рейвах. У ваших інтересах було би посприяти якнайшвидшому завершенню розслідування. Нас не цікавить, яким чином. Ми, проте, не будемо заперечувати, якщо буде доведено версію самогубства.

Ян відкинувся у кріслі, тамуючи напад праведного гніву.

— Підкреслюю, пане Рейвах, — промовив Гадюка, заглядаючи Янові в очі, — підкреслюю — це у ваших же інтересах. У випадку позитивного вирішення проблеми ви матимете нагоду втілити свою давню мрію. У іншому ж випадку…

Гільйотинка охопила «горлечко» сигари. Коротка пауза — і лезо м’яко, акуратно відтинає кінчик.

— Словом, радимо вам серйозно подумати над нашою пропозицією. І ще одне.

Ян саркастично підняв брови. Невже — іще щось цікаве?

— Сьогодні ввечері, — мовив Гадюка, — ми чекаємо гостя. Невдовзі до нас завітає Ігнац Шварценберг. Він матиме до вас кілька запитань.

Ян коротко зітхнув.

— А… якщо я…

— Відмовитесь відповідати? — завершив за нього Гадюка. — Не будьте смішним, пане Рейвах. Невже вам не дорога ваша робота? Ну гаразд, ідіть розважайтеся. Ми покличемо вас, коли приїде пан Ігнац.

Ян рушив геть, належним чином приголомшений. Понад усе його дивувала й обурювала власна невидюща дурість. До цього ж давно йшлося! І як він лише міг подумати, що, зав’язнувши по вуха в тому злощасному розслідуванні, він не зверне на себе увагу зацікавлених осіб? Та ще й таких осіб, що мають владу як кинути йому кістку, так і — легко — зігнути в дугу?

Всі його нехитрі емоції, вочевидь, ясно відбивалися на обличчі. Міла блискавично урвала світський полілог та підскочила до Яна, заглядаючи йому в лице.

— Що сталося? Ти впевнений, що добре себе почуваєш?

— Добре як ніколи, — похмуро відповів Ян.

— Може, підемо додому?

До зали повагом ввійшов Петро Величка. За чиєюсь вчасною вказівкою музики почали фати вальс.

— Е ні, — реготнув Ян, — ще не зараз. Передай мені, будь-ласка, келих е-ее… словом, отої бурди. Нам з тобою треба випити.

— Янцю! — стурбовано мовила Міла, — та що з тобою таке?!

— Все чудово, — ковтнувши шампанського нахильцем, мовби гальбу пива, він запропонував їй руку, — потанцюємо?

Міла мимоволі підкорилася. Він здавався їй незвично зухвалим та злостиво-веселим. Він натомість відчував тільки розпач. Куди не кинь — глухий кут… Мовби власна воля та гідність привиділись йому з тяжкого похмілля.

— Янчику! — попросила Міла, — відпусти, мені боляче!

Опустивши