Микола Смоленчук - Смутна доба

— Бодай тобі лихо! — тужився коло парому, доки не вигнав за причал.

Лише один із козаків байдикував, чатував коло навісу коней, поглядаючи на притиснуті корчагою двері. Перевізники удавали, що сплять, лише інколи блищали чиїсь очі у вузенькій віконній проймі передньої обапольної стінки.

На лівому боці річки спалахнув вогник, він швидко розгорявся, тоді на тлі пожежі вчувся плескіт весел. Двоє, що плавали на лівий берег, вискочили на причал, відштовхнувши на бистрінь і свого човна. По річці пливли різні дерев'яні посудини, принесені течією річки згори.

Нарешті зібралися всі, що роз'їхалися.

— Верст на десять вгору і вниз нічого не лишилось!

Вони покинули пристань, підпаливши прибережний причал. Але перевізники ще довго не зважувались залишити навіс.

Вранці до берега Дніпра, де курився мокрий причал, почало збиратися шляхетське рушення царевича Дмитрія. Його військо розрослось, увесь час до них приєднувалися любителі легкої наживи, які розраховували збагатитись на московському поході.

На місці причалу знайшли вони лише обгорілі головешки. Пороми, човни, плоти, усе, що можна було використати для переправи війська на лівий берег, на відстані кількох десятків верст загадково зникло. Хто те зробив, знав один господь.

Перевізники охоче розказували воєводі:

— Ми з переляку лише вранці відсунули корч, яким нападники підперли двері. Хтозна, що то були за люди?! На конях, з шаблюками та пістолями, а двоє ще й мушкети мали — страх один! Та збіглось їх, як оце вас!..

— Голову висунути боялись, у кожного стрільба, як оце дишло!

— То тобі, Валентію, показалось...

Їх, досі наляканих, перестали допитувати.

Гетьман наказав висікти перевізників, однак від того нічого не змінилось. Шляхта довго радилась, як бути. Йшло до осені і треба було поспішати, а вони сидітимуть тут не один тиждень. Коней можна було пустити і вплав, як це роблять татари, а обоз?

Лише наступного тижня пригнали паром, відбитий десь нагорі, ледве розшукали будівельний матеріал на причали.

Перевіз обозу одним поромом затягувався, та іншого виходу не було. Однак військо таки переправили, втративши, як свідчать документи, лише одного п'яного шляхтича.

Надвірні козаки князя Острозького, що під рукою Левка, прибули на лівий берег у складі царської сотні. Левко тривожно дивився вниз по течії, наче хотів проглянути далину до самих Черкас. Знав би, що Доля так близько, у Києві, мабуть, не витримав би!

Деякі історики твердять, що зрив переправи на Дніпрі — робота князя Острозького. Та князь на те б не пішов, він побоювався не лише короля, а й впливових Вишневецьких та Мнішеків, вони могли йому нашкодити.

Винуватець події Тимко Тарануха стояв на відновленому причалі і сумовито дивився на лівій берег, заповнений військом та обозом. Там уже московська земля, а йому повертати до Києва, лишивши Левка наодинці з чужим військом та новими небезпеками.

Ті ж гори, тільки кращі від болгарських, бо рідні. Таке ж село, розкидане нерівними рядами по зеленій полонині з річкою в центрі,такі ж як у болгар та албанців вулиці та викладені з каменю тини, обсаджені кущами та мальвами, які ще квітували. Ой не такі — кращі!

Лише оселі не ті — злиденні халупки, котрі ледь-ледь трималися купи, по вікна врослі у землю, закурені, без димарів. А злидні на різних промислах, по руднях соляних!

Інок Іоанн був мало подібний до того, хто півроку тому вийшов з храму великомученика Пантелеймона. Кирея розлізлась майже повністю, уперезав її якимсь мотуззям, щоб не розпалась, з пістолів виглядали пальці — уже вкотре за дорогу змінив обувку! Клобук теж згас у своїх барвах, перетворився на вицвілу зношену торбину.

Та очі його горіли — він добрався до рідної землі зі швидкістю, невластивою людині похилого віку, йому треба було ще багато встигнути! Він не знав, де ступив на рідну землю, але духом відчув, що вона почалася. Сказав собі, де вперше почує рідну мову, солодку і співучу — ото й початок його краю. Почув її у цьому карпатському селі і сталося щось дивне — старець упав на коліна прямо серед вулиці і заходився цілувати землю, плачучи навзрид, як дитина.

Всі, хто збіглися до нього, теж плакали, як діти, самі не знаючи чому.

— Господи милосердний, дякую, що дав сили, які донесли мене до тебе! — пригортав до тощих грудей дорожні бисаги, де лежала «Книжиця» його послань.

— Сей чоловік не бачив рідну землю двадцять п'ять років!

Люди бігли звідусіль, несли старцеві, що мали в хаті. Тоді люди були великодушніші у своїх щедротах.