Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Тим часом дядькова дочка швидко накривала на стіл: хлопці з дороги були голодними. Шлема закінчив, сказав:

– Я обробив рану, тепер надія лише на Бога.

Козаки переглянулися, Моторний всунув йому монету до кишені.

– І гляди – нікому ні слова.

Єврей махнув на прощання і вийшов з хати.

Схоже було на те, що Іван заснув.

– От і добре, – мовив Моторний і сів за стіл.

Інші також повсідалися, приєднався також дядько – старий Бондар, що якраз повернувся додому. Саме він взяв у руки пляшку з оковитою, почав наливати в чарки – дружно випили.

– Беріть галушки, доки теплі.

Їли мовчки, швидко змітаючи все зі столу – дядько ж лише встигав наливати.

– Давно так не вечеряв. Галушки можна разом з пальцями з’їсти, – облизуючи ложку, сказав Борщик.

– Еге ж, дуже смачно, – підтвердив і Гаранджа і спитав дядька: – Це жінка ваша такі галушки варить?

Старий Бондар знову налив.

– Померла моя жінка. Вечерю дочка готувала. Маруся.

– Чого ж з нами не вечеряє? – запитав Грицько Гаранджа. – Цікаво було б подивитися на таку господиню.

– Мала ще. Нема чого на неї витріщатися! – строго сказав батько, різко даючи зрозуміти, що у бік його дочки навіть дихати нема чого. Моторний вишкірився:

– Дядько тримає свою Марусю для якогось поважного чоловіка, а не для таких, як ми гевалів, хе-хе-хе.

Раптом дядько дав небожеві ложкою по чолі.

– Не регочи, коли їси, – галушка в горлі стане! Скажіть, краще, куди зараз пуститеся?

– Авжеж, – погодився Гаранджа. – Тут сидіти надто ризиковано. Ви б, дядьку, хоча за нашим товаришем подивилися.

– Подивлюся, – погодився Бондар. – А вам до Холодного Яру треба.

– Чого ж?

– Бо там товариство збирається: скоро треті півні заспівають.

– Які ще півні? – не второпав Борщик, але Гаранджа тут штовхнув його ліктем, прошепотів з притиском:

– Це сигнал до початку повстання.

– Чого ж вам, молодим козакам, кормигу панську тягнути? Підіть краще та людям послужіть! – продовжував дядько.

Товариші переглянулися.

– А що, і так нам Воронович спокою тепер не дасть, – мовив Моторний.

Козаки, вдягнені в ті ж драні свити, ще цієї ночі покинули дім старого Бондаря. Господар мусив їх відпровадити, тому також вдягнувся і взяв у руки лампадку. Перед цим, як вийти з хати, укрив тепленько свою донечку Марусю, що спала.

У хаті стало темно. Вогник лампадки зник за хвірткою. Раптом Маруся, котра зовсім не спала, виглянула крадькома через вікно, проводячи їх очима. Коли ж вогник і зовсім зник з очей, дівчина підвелася і вийшла в іншу світлицю, присвічуючи собі свічкою та накинувши на плечі теплу хустку.

Зайшла тихенько. Зупинилася біля Івана. Присвітила. Схоже, з Іваном було зовсім погано: рана дуже знесилила молодого козака, жар почав пожирати Левченка зсередини. Одна надія була – на сильне тіло, на те, що переможе молодість. Маруся нахилилася над ним, торкнулася руки.

– Який же ти холодний…

Маруся сіла поруч, твердо вирішивши молодого хлопця цієї ночі не покидати…

Було за північ. Він заснути не міг: у голову лізли різні думки, страшно мутні. Козак крутив головою, щоб відігнати їх, та вони знов насувалися. Голова горіла, не могла знайти собі місця на подушках, а тіло навпаки – трусилося. Хоч Маруся й повкривала його ковдрами й кожухами, та смертельний холод обіймав козака. Іван заплющив повіки.

– Холодно, – попросив козак зігріти його, проте й сам не знаючи як: кожухи не допомагали.

Проте дівчина знала, що має робити: зачинила за собою двері, поставила лампадку на долівку, тоді скинула велику хустку, якою була закутана, лишилася в одній сорочці. Недовго думаючи, вона легко скинула з себе й сорочку та лягла поруч із козаком, пригорнулася до нього. Іван відчув молоде тіло, обняв дівчину рукою за стан, притулився.

– Ну, тихо-тихо, – прошепотіла дівчина. Вона його ще ліпше накрила й сама принишкла біля нього. Він перестав трястися, дихання трохи вирівнялося. Зігрівшись, Іван заснув…

Прокинувся Левченко на другий день під обід. Під кожухами було неймовірно жарко: він спотів, аж сорочка була мокра.

– Це добре – з потом хвороба виходить, – мовив старий Бондар, що саме зайшов провідати хворого. – І лице побіліло, не так вже горить. Будеш жити, козаче, хе-хе.

– Спасибі, – прошептав Іван.

Батько вийшов. Козак знайшов очима Марусю: вона поралася за столом, готуючи йому нову порцію ліків, як навчив її Шлема. Левченко задивився мимоволі. Маруся оглянулася, зловила його погляд, проте обличчя її залишалося таким же діловитим.

– Мусиш сьогодні щось поїсти. Я купила кроля, зварила юшку. М’ясо кроляче дуже помічне. Та й ліки мої, бачу, помагають. Учора ввечері випив настойки міцної й заснув. Тільки щось, мабуть, тобі снилося, бо вовтузився дуже.

Іван спохмурнів – навіщо вона це сказала? Хоче переконати його, що це був сон? Але це не так, він усе добре пам’ятає.

– Дякую тобі.

– Нема за що.

– Є