Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Ну, дописали б, що так і так, вставайте і бийте своїх панів-католиків, виганяйте їх із землі православної. Тут он і місце лишається, і чорнило таке є у монастирі…

– Чорнило?

– Так, ми різні книги старі переписуємо, тож маємо потребу в різних чорнилах…

Залізняк поглянув спідлоба на ченця.

– А тобі не страшно?

Той похитав головою:

– Там було страшно, у корчмі, коли конфедерати оточили мене. Думав: заберуть зараз грамоту, а самому доведеться на муки піти. Просив Господа, щоб допоміг – і саме в цю мить козак до корчми влетів. Я думаю: це не просто так. Це знак, браття.

Отамани переглянулися.

– Давайте, тягніть сюди перо: будемо царську грамоту писати!

За короткий час усе було придумано.

– Добре, – мовив Залізняк. – Тепер ти, брате, біжи в монастир та допиши там все як слід, зроби копію.

Молдаванин побіг, та раптом Залізняк спинив його:

– І затям: ти – небіжчик. Тебе нема – конфедерати захопили разом із грамотою…

Чернець мотнув головою і побіг далі.

– Треба буде написати листи до запорозького гарду: розворушити голоту. Так, від мотронинської братії напишемо! Якщо вдасться підняти сірому, то і сам кошовий по-інакшому з нами заговорить, – продовжив Залізняк.

– Еге ж, допомога з Низу буде для нас дуже доречною, – погодився Швачка. – Поїдемо всі разом!

– Що ж, ідіть готуйтеся, – мовив Залізняк.

Вони розійшлися у різні кінці, аби приготуватися до далекої дороги на Січ. Залізняк саме проходив повз гурт старців-кобзарів. Полковник зупинився, підійшов до діда Тягниноги. Той почув його відразу, повернувся.

– Ну що, Максиме, буде для нас робота?

– Буде!

При цих словах кобзарі попідводилися.

– Ідіть поміж людей, говоріть їм от що: «Мы, Божьей милостью императрица Екатерина – ко всем казакам, старшинам, священнослужителям и ко всей монастырской братии и ко всему народу малороссийскому земель коронных тогобочных польских…»

Залізняк дочитав до кінця, тоді запитав:

– Ну що, запам’ятали?

– А що воно таке? – здивовано запитав кобзар Грицько.

– Царська грамота.

– Самі придумали, чи як?

Залізняк поплескав його по плечу.

– Царська грамота, кажу. І то не проста, а золота…

Левченкові та його побратимам потрібно було терміново десь заховатися – конфедерати їм ніколи не пробачать убивства своїх товаришів. Особливо Воронович.

Вони передали вісточку сотникові Гонті, а самі рвонули у бік Корсуня, а вже звідти опинилися в Богуславі.

– У мене тут дядько, – вирішив за всіх Моторний, коли стали перед міською брамою на березі Росі.

Тим часом з Іваном ставало дедалі гірше. Рана, що завдав йому конфедерат, виявилася набагато небезпечнішою, ніж козаки вважали досі: у Левченка піднявся жар.

– Його терміново треба показати цирульнику, бо віддасть Богу душу, – мовив Гаранджа, дивлячись на бліде обличчя товариша.

– Не поспішайте мене хоронити, – відповів Левченко, намагаючись бути бадьорим, однак голос його був уже досить слабким.

– Нас можуть тут шукати, – сказав Гаранджа. – Зробимо так: ти, Федьку, біжи до свого дядька і приведи його сюди. Краще – візьміть воза. А ще – якісь старі лахи, бо наші козацькі мундири здалека світяться!

Моторний так і побіг городами.

Тим часом козаки зіскочили з коней, допомогли зійти Левченкові.

– Ох, Іване-Іване, як же ти так дався тому панові…

– Я не хотів. Так вийшло…

– Ну, тихо-тихо, – заспокоював Борщик. – Ляж отут, зараз приїде підмога. Потерпи.

Моторний і справді повернувся досить швидко: приїхали з дядьком на возі.

– Кладіть його обережно на сіно, – скомандував дядько, при тому кинувши козакам якісь старі свити. – А самі перевдягайтеся.

Доки козаки виконували його наказ, дядько взяв їхніх коней за вуздечки.

– Вези, Федьку, хлопців до хати, а я відведу коней до кума Пилипа: нехай поки постоять у нього в млині – подалі від людських очей.

Левченка почала розбирати лихоманка, тож він уже не пам’ятав, як його зняли з воза і занесли до хати. Трохи в голові просвітліло, коли побачив над собою якогось чоловіка, схожого на єврея.

– Ой-вей… – лише мовив чоловік, оглядаючи його рану.

Шлема трохи знався на лікуванні, тому багато хто із богуславців звертався до нього по допомогу.

– Постав хлопця на ноги, то я тобі золотом віддячу, – відразу «заохотив» Моторний. – А як ні – начувайся!

– Та хіба ж ми за гроші… – відмахнувся єврей і став чаклувати над Іваном.