Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Їй стало трохи ніяково, але вона трималася впевнено.

– Щоби батькові не казав: обох з хати вижене…

Іван мить полежав, тоді раптом посміхнувся.

– Думаю, цієї ночі мене знову буде лихоманити…

– Навіть не мрій! Давай підведу – час ліки пити.

Левченко трохи підвівся, Бондарівна ж влила йому з черпака якусь рідину в рот.

– О-о-хо-хо, що за ді…

Коли б не його тверда козацька вдача, він, мабуть, виплюнув би. Однак стримався, ковтнув, хоч і скривився при цьому, як середа на п’ятницю.

– Оце так настоянка, аж очі лізуть на лоба.

Маруся на таке зауваження не відповіла нічого, натомість взяла миску з юшкою й почала ложкою годувати Левченка.

Безумовно, йому сьогодні було вже легше, та слабість продовжувала сковувати тіло, навіть голову було важко підтримувати.

– Спасибі, – подякував Іван, коли з’їв більшу половину юшки з полумиска.

– Не дякуй, це ми тобі дякувати маємо.

– За віщо?

– За конфедератів…

Вона встала, подала йому чисту сорочку.

– Ось, це батькова – перевдягни. Я допоможу, заодно й рану огляну…

Тепер дні Іванові тягнулися довго: козак не звик вилежуватися. Він відчував, що рана почала поволі затягуватися, що пухлина спадає. Тіло потроху наливається силою. Він пив Марусині ліки терпляче, не кривився й не скаржився. Їв, спав. Маруся стала заходити все рідше. Вірніше кажучи, заходила вона як і раніше, проте відвідини її були короткими – говорила мало і то тільки про справи; оглядала й перемотувала рану. Часом говорили.

– Як це все закінчиться – пошлю до тебе сватів, – одного дня зізнався Іван.

– Нехай перше закінчиться, а там поговоримо, – ухильно відповіла Маруся, готуючи йому нову порцію гірких ліків.

– То ти не проти? – уточнив Іван.

Дівчина саме подала йому горня із ліками, аби випив, але Іван відвернувся, не бажаючи пити.

– Спочатку скажи.

– Ой, не личить тобі, козаче, отак коверзувати, – пожурила парубка Маруся, однак у її голосі не було злості.

– То посилати чи ні? – стояв на своєму Іван.

– Коли такий хоробрий, то посилай: гарбузів багато росте на городі.

Левченко хотів іще сказати щось, та Маруся скористалася цим і, приклавши горня до вуст, залила йому таки ліки до рота. Козак при цьому став ще гірше фиркати, Маруся ж весело засміялася, однак її сміх тут же перервався: на порозі стояв батько і чув їхню розмову. Дивлячись на Левченка, старий Бондар розправив вуса.

– Бачу, не такий уже ти й хворий…

Іван і справді щодня ставав усе здоровішим. У цьому немало допомогла і Маруся: не лише своїми ліками – козак полюбив її дуже сильно. Він більше не міг валятися в постелі, тож підводився і виходив надвір. Бондар тоді полюбляв сісти собі поруч із ним на призьбі і побалакати про справи державні, політичні, господарські.

– Завтра піду від вас, – якось одного дня сказав Левченко. – Почуваюся вже добре. Дякую вам за все. А щодо сватів, я не жартував: коли все минеться – хочу Марусю вашу засватати.

Бондар нахмурився.

– Якщо і справді треті півні скоро заспівають, – не до женихання нам всім буде. Не знати ще, яка каша завариться і хто її хлебтати буде.

– Бог добрий, батьку. Знаєте: у мене було різне в житті, і жінок, і дівчат усяких бачив. Але Маруся… Не знаю, що вона зробила зі мною: це просто ангел якийсь.

Старий Бондар насторожився:

– Не потрібно мені того говорити, козаче, їй скажеш… Лише не зараз – мала вона ще, тож не смій дівчині голову морочити, бо начувайся: Маруся – єдине, що в мене є.

Левченко хотів іще щось сказати та раптом побачив, як до двору під’їхала панська бричка і якась постать висунула з неї голову.

– Гей, бидляку, ходь сюди! Швидко, хамів сину, напої мою кобилу і помий мої ноги!

– А може, тобі в вухо дати? – посміхнувшись, відповів Левченко.

– Поквапся, гевале, у нас часу нема!

Іван підвівся і пошкандибав до брички.

– Швидше, хамуню, не заставляй вельможне панство довго чекати на тебе!

– Та йду, йду…

Всередині сиділи Гаранджа та Моторний, перевдягнені на шляхту, Борщик же сидів на козлах, поганяючи коней.

– Ну, як ми тобі? – запитав Моторний після першого привітання.

– Так і хочеться в пику дати, – відповів Левченко.

Тим часом коні рушили.

– Добре, що можеш уже ходити – допоможеш, – сказав Гаранджа, набиваючи пістоля.

– Еге ж, у тебе панські замашки найліпше виходять. Давай, перевдягайся, лахи – он там, – показав Моторний на купу різного одягу, що лежав просто на підлозі брички.

– Звідки цей одяг, бричка? Що це ви надумали?

– Побачиш.

– А як