Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– До біса. Давай, знімай цю свиту, бо майже приїхали…

Левченко визирнув із брички: вони під’їжджали до корчми богуславського орендаря Аврамка.

Господар заїжджого двору (так він називав свою корчму) – орендар Аврамко – сьогодні уже гостей не чекав. Він, як завжди, прикрив двері, засунув засов, ратіж, тоді зачепив гачок, зачинив ключем замок один, другий, третій, тоді защепив защіпку з ланцюжком. Тепер настали такі часи, що єврею годі було залишатися на ніч з незапертими дверима. «На ніч ще й шафою треба буде двері підпирати, щоб спокійніше було», – подумав орендар, перевіряючи, чи двері добре зачинені.

Переконавшись, що все в порядку, Аврамко пішов за стіл і почав робити якісь записи в товстій книзі..

У двері постукали. Навкруги шалено загавкали собаки. Орендар здригнувся.

– Відчиняй, проклятий лихварю. Став горілку, меди: гостей маєш у хату.

Аврамко заховав книгу в шухляду стола. Прислухався.

– Ти що, не чуєш, свиняче вухо, коли шляхтичі тебе гукають?!

Орендар підбіг до вікна, обережно виглянув. Грицько це побачив, налякав його, так що бідний Аврамко ледь не впав з лави. Знадвору почувся регіт.

– Відчиняй, орендарю, перуни б тебе прали. Скільки можна гостей під порогом тримати?!

Нарешті єврей впізнав цей голос і пригадав двох шляхтичів, що сьогодні заходили сюди, однак зараз із ними був іще третій, що трохи шкутильгав. Орендар зітхнув з полегшенням, пішов відчиняти двері. Спочатку він відсунув засов, ратіж, тоді зняв гачок, потім відчинив ключем один замок, тоді другий, третій, відчепив защіпку з ланцюжком.

У корчму ввалилися Гаранджа, Моторний і Левченко.

– Ну, ти ніби нам і не радий. Де горілка, де пиво?

Аврамко ще на всякий випадок визирав у вікно. Скидалося на те, що вельможні пани, допавши десь грошей (мабуть, пограбувавши схизматську церкву), прийшли їх тепер проциндрити.

– Та ви, панове, сідайте за столи, в ногах правди немає – а я зараз піду та наточу доброго меду.

– Та годі тобі, краще ходи та випий з нами, розкажи, що нового в місті робиться, а за медом нехай твої служки збігають.

Проте орендар уже йшов до підвалу.

– Та нема більше тут нікого – сам я. Усі порозходилися.

Повернувся він із глечиком у руках.

– Ой-вей, панове, яка велика честь для бідного єврея, що такі зацні пани завітали до його господи. Хай вас благословить Єгова і дасть багато років життя, а вашому дому процвітання. Як каже наш мудрий цадик, у ногах правди немає. Тож прошу розміститися, а Аврамко пригостить панство найкращим вином, поговоримо.

Пропозиція була досить заманлива, проте гості вирішили цього разу культурно відмовитися: посадили господаря за стіл поруч із Левченком.

– Ти не зрозумів, орендарю, ми прийшли сюди не теревені з тобою правити, а судити тебе. Ми добре знаємо про твої чорні ґешефти, знаємо, як заробляв брудні гроші на людській кривді, як людські душі продавав, як брав у заставу й здавав в оренду. Ти, мабуть, забув, що людська душа належить тільки Богу.

Орендар склав руки, як до молитви.

– Змилуйтеся, панове, хай на мене впаде гнів Єгови, якщо я коли-небудь образив чи шляхтича, чи простого православного посполитого. Це на мене хтось наклепи звів. Навпаки, я завжди допомагаю.

Гаранджа був непохитним:

– Усі знають, скільки крові з простого хлопа витягне такий, як ти. От ми зараз трохи тої крові і спустимо.

Моторний добавив:

– Та ти не лякайся, боліти не буде. Повішають краватку на шию – і по всьому.

– Яку ще краватку? – ще більше поблід орендар.

– А ти не знаєш? Я таке багато разів бачив: підрізають шию і витягують через розріз язика. Він і теліпається, як краватка.

Аврамко розвів руками.

– Заждіть, панове. Скажіть, яка кому користь з мертвого Аврамка. А так я вам можу ще знадобитися.

Це вже гайдамакам почало подобатися більше, проте Федір вів далі свою гру.

– Хай мені краще диявол в пику плюне, ніж ти мені маєш знадобитися. Хоча стривай: я знаю, що в тебе є золото. Де заховав?

– Нема золота: півроку тому померла моя Сара, – скривився єврей.

– А срібло?

– А синочки мої, Шлема і Шмуль, з дядьком до Умані, до синагоги поїхали.

Нарешті Моторний зрозумів, про що лепече Аврамко, і гнівно поглянув на нього своїми темними очима.

– Ти що, насміхатися з мене надумав?

– Борони Єгова, пане, – єврей благально склав руки. – Іншого золота й срібла в мене ніколи не було.

– Ану покажи мені книги, королівські акти, векселі, – втрутився в розмову Гаранджа.

Аврамко повитягував усе з шухляди, повикладав перед гайдамаками. Грицько почав переглядати, зазирнув у книгу.

– Чорт його знає, що це за холера. Понаписував щось тут на своїй поганій мові, перун його розбере, де тут дебет, а де кредит. А це що таке? Що це тут написано? Два додати п’ять буде вісім? Га, скажи, гаде.

– Скільки