Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

стискала горло Горбатому, бо весь світ застелявся йому лавровим листом, випрасуваним, сухим, світло-зеленим, він шелестів, як гроші, бо це й були гроші. Горбатий аж тремтів, вдихаючи в себе пряний запах того листу. Чомусь згадався похорон батька, коли всі Ювпаки однодушно йшли за гробом, була тоді осінь і летіло листя. Бачив перед собою величезне віяло з газетних трикутних пакуночків, з кожного визирало по п’ять листків. Лебедиха там, у коморі, монотонно рахувала листки, а що була підхмелена, то трохи й передавала їх, хай буде тому бідному калічці; Горбатий уже відводився від щілини й повертавсь у кімнату. Дошкрібував уже захололу картоплю з каструлі, й добирав рештки капусти, і спокійно все те доїдав. Тоді ставав перед майже загаслим вікном і дивився на краєвид, що ледве бовванів у сутінку, – був він ситий і задоволений.

Лебедиха переступала поріг, тримаючи однією рукою фартуха: в подолі в неї лежав лист. Він повертався до неї, дивився на її булькуватий ніс і вилицюваті щоки і відчував, що з цією жінкою в’яжуть його якісь особливі нитки.

– Приїжджав мій грузин, – буркотливо починала вона, висипаючи на стіл лист і кидаючи на той-таки стіл кілька старих газет, – і ціну знову набивав.

– Дорожче зараз не йде, – коротко й сухо казав Горбатий.

Лебедиха сідала за стіл і починала нарізати газети на рівні чотирикутники.

– Та я знаю, що не йде, – зітхала сумно. – Я так йому й казала. А він мені торочить, що, мовляв, ходив він на базар, а там дорожче. Чи не в тебе він питався за ціну? – хитро прискалювала вона око.

Горбатий наморщував лоба. Здається, до нього підходив один, чорний і в страхітливій кепці.

– Ні, не в мене, – сказав і оком не моргнувши.

– Отож, лебедику, пильнуй, – сказала вона, складаючи пакуночки і засаджуючи в них листки. – Коли підійде щось чорне і в кепці, – вона показала рукою, – кажи ціну меншу.

Вона знову зітхала, і вуста її ворушилися – рахувала.

– Товару даєте скільки? – спитав Горбатий.

– Двісті штук.

3.

Сонце било Андрієві в вічі, і він, примружившись, сів на ліжку. Біля нього, втомлено опустившись на стілець, сиділа мати – чекала, доки він прокинеться. Позіхнув, широко розводячи щелепи, і мати заворушилася.

– А тепер скажи мені, чого ти туди поліз? – спитала зморено.

Він засопів, спускаючи ноги на підлогу.

– Дивися, щоб лиха з цього не було. Ти з паспортом приїхав?

– Без, – відповів він. – Казав уже тобі: на пару день.

– Так вона тобі шпилькою в серці застряла, – мати звищила голос. – Не буде тобі з нею ніколи життя – вбий це собі в голову…

Він устав. Підійшов до вікна і побачив на вулиці Степана Ювпака. Їхав на мопеді, виставивши нерушний профіль. Ганя тихо схлипнула за спиною, він знав, що за хвилину вона побіжить до дядька радитися. «Горбатий таки мені не спустить», – подумав він, але не відчував ні злості, ні урази. Після цього сну, короткого і повного барв, до нього знову повернулася його туга. Майже фізично відчував десь близько солодке, пухке жіноче тіло, зелені очі, які вміли запалити в ньому палахкий вогонь і чуттєве обличчя – безпомильно знав, чиє це тіло, очі й обличчя, йому запахло жіночим потом, перемішаним із запахом пудри й дешевих духів, – була мішанка, від якої і зараз паморочилось у голові. «Ось воно, справжнє зілля», – подумав він, відчуваючи в грудях знайомий тоскний біль. «Дурна, дурна, дурна це історія», – твердив подумки, видивляючись на порожню вулицю. Був певний, Горбатий таки заявить на нього, і знову почнеться тяганина. Найрозумніше, подумав він, відразу звіятись звідсіля, доки його ніхто не бачив. Ніхто, крім Піддубного й матері. Ага, ще й Абаниної… Знемога й остуда опанували його, й Андрій прикусив губу, знаючи, що він ниций у цій безнадійній боротьбі, і надто далеко він їхав, щоб кинути все напризволяще.

– Сядь, поїж, – сказала мати, наливаючи ще теплого супу. Він мовчки сів до столу і неохоче почав сьорбати. Подумав, що Піддубний так само ненавидить Горбатого, та коли правда те, що розповіла йому мати, посвідчить усе, що скаже йому Горбатий. На Андрія дивилися зелені з примружцем очі, ніжність і зло яких він пізнав надто добре. «А коли вона хряпне переді мною дверима?» – подумав він, не відчуваючи ніякого смаку в їжі, – присилював себе ковтати. Йому знову згадалася дорога, спершу в поштовому вагоні, а тоді і в загальному, коли лежав на горішній полиці, хрумкіт вугільного пилу на зубах: вогонь, який палив його, не давав ані хвилини спокою. Скрізь його переслідували ті зовсім однакові дві пари очей, одні – добро й ніжність, другі – зло. «Ні, – подумав він, – обидві пари – зло, врешті, що їй зараз до мене?» Він розумів це, може, надто добре, так само, як розумів, що не може з цим примиритися, через це й кинувсь у цю божевільну поїздку – тут уже найменше залежить від його волі і глузду. Таки кинувся